Камілла Лекберг - Крижана принцеса

Еріка взяла тарілки й пішла перед Патриком до їдальні. Вона довго сумнівалася, де їм вечеряти: на кухні чи в їдальні. Зрештою вирішила, що найкращим варіантом буде їдальня з дерев’яним розкладним столом і запаленими свічками. Ніщо так не прикрашає зовнішність жінки, як свічки. Еріка добре знала це.

На столі вже лежали серветки з льону, столові прибори й рьорстрандські тарілки під гарячі страви. Це була порцеляна її матері, з блакитною облямівкою, і вона пам’ятала, як мама опікувалася цими тарілками. Вони їх діставали тільки з особливого приводу. Такі приводи не стосувалися днів народження дітей чи чогось, пов’язаного з ними. Для дітей вони діставали звичайний посуд. Але коли священик і його дружина або церковний староста чи диякониха приходили на вечерю, тоді витягали цей посуд. Еріка повернулася до реальності й поставила тарілки на стіл.

— Це здається неймовірно смачним.

Патрик відрізав шматок рораки й поклав на тарілку велику порцію цибулі, соусу та ікри. Він майже підніс страву до рота, коли помітив вираз обличчя Еріки. Засоромлено Патрик відклав виделку й наповнив бокали вином.

— За нашу зустріч!

— За нас!

Еріка всміхнулася. Він такий незграбний. Патрик був самим собою, і його природність вражала її. Патрик не був схожим на тих чоловіків, яких вона зустрічала в Стокгольмі — добре вихованих і навчених етикету. Інколи здавалося, що таких чоловіків старанно клонують. Натомість Патрик був справжнім, і навіть якби він захотів їсти руками, то вона не заперечувала б. До того ж він здавався напрочуд милим, коли заливався рум’янцем.

— До мене сьогодні завітала неочікувана гостя.

— Овва, хто ж?

— Джулія.

Патрик здивовано поглянув на Еріку, і вона зраділа, помітивши, що йому так смакують страви, що він ледве зміг відірватися від їжі.

— Я не знав, що ви з нею знайомі.

— Ми й не знайомі. Я вперше побачила її на похороні Алекс, а сьогодні зранку вона прийшла до мене.

— Чого вона хотіла?

Патрик так завзято шкрябав виделкою по тарілці, що здавалося, наче він намагався здерти з неї фарбу.

— Вона попросила, щоб я показала їй наші з Алекс дитячі світлини. За її словами, у них дуже мало спільних фотографій і їй хотілося б побачити більше. Джулія прийшла з надією, що я маю багато світлин з Алекс, і її сподівання виправдалися. Опісля вона розпитувала про наше дитинство. Мені розповідали, що Джулія та Алекс спілкувалися не надто добре, та це й не дивно, — різниця у віці в них дуже велика, — і тепер їй закортіло дізнатися подробиці життя своєї сестри. Познайомитися з нею. Принаймні мені так здалося. До речі, ти бачився з Джулією?

— Ще ні. Але я чув, що вони не дуже схожі, а точніше сказати, були не дуже схожими.

— Це одному Богові відомо. Я радше сказала б, що вони протилежності, принаймні зовні — це точно. Однак обидві були дещо замкненими в собі, хоча притаманну Джулії грубість я ніколи не помічала в Алекс. Алекс здавалася… Як сказати… Відлюдькуватою, якщо вірити тому, що про неї кажуть. Натомість Джулія — запальна дівчина. Мені здалося, що вона подібна до вулкана, який поступово наповнюється й вбирає в себе різні речовини, а потім викидає їх на поверхню. Надто дивне порівняння?

— Ні, я так не гадаю. Я вважаю, що письменники мають хист відчувати людей і розуміти людську природу.

— Ох, не називай мене письменницею. Я не вважаю, що вже заслуговую на таке звання.

— Ти маєш чотири видані книжки й досі не вважаєш себе письменницею?

Патрик не міг нічого второпати, і Еріка спробувала йому пояснити, що саме мала на увазі під цими словами.

— Так, наразі маю чотири видані біографії, а над п’ятою ще працюю. Я не заперечую цього, але для мене письменник — це людина, яка пише щось від свого серця й розуму, а не лише розповідає про життя іншої людини. Того дня, коли я напишу щось своє, зможу називатися письменницею.

Раптом Еріка згадала, що розповіла не все. За таким визначенням не було жодної різниці між написаними нею біографіями історичних осіб і книжкою про Алекс, над якою вона зараз працювала. Ця книжка також стосувалася життя інших людей, але вона була інакшою. Частково тому, що життя Алекс дуже сильно перепліталося з її власним, а частково тому, що вона могла в ній висловити щось своє. У межах справжніх подій вона мала змогу керувати душею книжки. Але зараз Еріка не могла цього пояснити Патрикові. Ніхто не мав знати, що вона пише книжку про Алекс.

— Отже, Джулія заходила до тебе й розпитувала про Алекс. Тобі вдалося запитати в неї про Неллі Лоренс?

У душі Еріки невпинно боролися суперечливі почуття. Зрештою сумління перемогло, і вона вирішила, що не буде приховувати цю інформацію від Патрика. Можливо, йому вдасться розгадати те, що не вдалося їй. Маленька, але суттєва деталь, про яку вона змовчала, коли прийшла до нього на вечерю. Але тепер їй здавалося, що настав час у всьому зізнатися. Однак спочатку Еріка вирішила подати гарячу страву.

Вона нахилилася, щоб прибрати тарілку Патрика, і зробила це з особливою грайливістю. Цією козирною картою вона могла грати так довго, як їй заманеться. Судячи з виразу обличчя Патрика, вона влучила в саму ціль. Її диво-бюстгальтер виправдав ті п’ятсот крон, за які вона його придбала. Навіть попри те, що її гаманець від цього дуже постраждав.

— Я допоможу тобі.

Патрик узяв в Еріки тарілки й попрямував за нею до кухні. Вона злила воду з картоплі й попросила його пом’яти картоплю на пюре. Натомість сама вирішила довершити соус і швиденько попробувала його на смак. Ще трохи портвейну й вершкового масла — і соус готовий. Тепер залишилося тільки дістати з духовки свіжоспечене філе й порізати його на шматочки. Воно має ідеальний вигляд. Злегка рум’яне всередині, але без червоного соку, що вказував би на те, що воно ще не приготувалося. З овочів Еріка обрала цукровий горошок і висипала його в рьорстрандську миску. Вони з Патриком віднесли їжу в їдальню, і щойно Патрик наповнив тарілку, вона промовила:

— Джулія є єдиною спадкоємницею Неллі Лоренс.

Патрик якраз збирався зробити ковток вина й поперхнувся. Він відкашлявся й схопився за груди. Очі його засльозилися.

— Перепрошую, що ти сказала?

— Я сказала, що Джулія є єдиною спадкоємницею статків