Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Хтозна, яка була причина сьогодні, але Рута кричала, ніби її вбивають до смерті. Тож причина, мабуть, була з поважних.
Настя поспіхом накинула на себе барвистий халат, вискочила надвір.
Біля Тратової юрти юрмився натовп. Однак ніхто й пальцем не повів, щоб порятувати нещасну. Трат звалив Руту на землю і періщив гарапником нещадно, ніби тварину.
Настя розштовхала людей і прожогом кинулася наперед, щоб прининити це бузувірство.
Та тут з протилежного боку вискочив задиханий від швидкого бігу вродливий кремезний юнак і повиснув на Тратовій руці.
— Батьку, що ти робиш! Отямся! Зупинись! Не бий матері.
Це був син Трата і Рути — Овлур. Йшов йому дев’ятнадцятий рік, і ставав він дужим вродливим парубком. Від матері успадкував густе, злегка кучеряве волосся, прямий ніс, білу шкіру, а від батька — чорні брови та виразні карі очі. Настя давно запримітила хлопця, але він не звертав на неї ніякої уваги.
Трат заверещав:
— Геть! Відпусти мене! Як смієш перечити батькові! Овлур не відпускав.
Трат лівою рукою ударив сина в обличчя.
— Геть-но, щеня!
Овлур спалахнув. Не тямлячи себе, вхопив батька за поперек, підняв над собою і щосили жбурнув у натовп. Трат гепнувся на землю і заскиглив від болю. А Овлур, не глянувши в його бік, узяв матір на руки і зник за пологом юрти. Все це трапилося так швидко, що ні Настя, ні родовичіполовці не встигли й охнути. Такого ще не бувало! Щоб син підняв руку на батька?! Щоб посмів перечити йому?! Щоб порушив стародавній звичай степовиків — покорятися батькові, покорятися старшому, покорятися беєві та ханові?! Ні, такого, достеменно, ще не бувало!
Всі чекали — що ж буде далі?
Трат тим часом підвівся, безтямно глипнув на людей, в очах яких уздрів сміх і глум, бо вони глумилися з нього все життя, відколи він себе пам’ятає, з самого малку, і, не тямлячи себе, кинувся вслід за Овлуром до юрти.
— Я уб’ю тебе, уруський вишкребку! — заревів, видобуваючи зі шкіряного чохла широколезого ножа.
У юрті враз зчинився крик. Стіни із старенької повсті задвигтіли, затріщали. Вслід за тим з неї вискочили обоє — батько й син. Власне, вискочив один Овлур з піднятим над головою Тратом і двигонув батька ще далі, ніж перший раз.
Трат покотився під ноги родовичам. Потому, проклинаючи все на світі — і жінку, і сина, і самого себе, — пошкутильгав до білої Кончакової юрти.
— Я знайду на тебе управу! Ти не битимеш більше батька! Начувайся! — помахав він кулаком.
Настя отерпла. Бути біді! Хани розправляються з непокірними безпощадно.
Вона кинулася до юрти. Рута лежала на шорсткій, побитій міллю кошмі і стогнала. Сорочка на ній порвана, закривавлена. Овлур сидів поряд і гладив її збасамужене гарапником плече. Погляд його був розгублений і блукав десь далеко-далеко.
Настя доторкнулася до юнакової руки.
— Овлуре, тікай! Трат побіг до хана! Коли б не схопили тебе...
Рута переполошилася теж, підвела голову.
— Ой лишенько! Що ж це буде, Овлуре! Але Овлур мов задерев’янів.
— Ну і хай! — махнув рукою. — Ліпше смерть, ніж таке життя!
— Дурненький! Що ти говориш? Буря минеться — і знову засяє сонечко! Батько пробачить тобі... На те ж він батько! — переконувала Настя.
— Авжеж! Батько! Крім батога, я нічого не зазнав від нього гарного! А матір катує, мов звірюка! Він мені, може, й пробачить, та я йому не пробачу ніколи!
Настя зрозуміла його. Овлур був сином полонянки Рути. Вигодуваний, вихований нею, хрещений попом-невільником і названий при хрещенні Лавром. З розповідей матері багато знав про її батьківщину — Русь, про її села і городи, про вишневі садочки і повноводі ріки, про зелені діброви і родючі ниви, а найбільше — про її людей, яких і тут, у Половецькій землі, було немало. Вивчив від матері їхню мову, їхні звичаї, пісні і почувався серед них як свій. Знав, що жінка там, у порівнянні з жінками кочовиків, живе вільніше, їй легше дихається, вона там часто вершить усіма господарчими ділами сім’ї. Так здавна повелося серед того народу. А тут, в орді, навіть жінки-половчанки — безправні і безсловесні істоти, а про невільниць нічого й казати. Рута ж натерпілася, мабуть, за всіх, — таке важке було її життя. Одного Овлура любила вона тут, один Овлур був тим промінчиком, що манив її до себе серед безпросвітного мороку і тримав на світі. А син платив їй взаємною любов’ю. За неї він був ладен на все. Навіть на батька руку підняв через неї...
І це було найстрашнішим злочином. Половецькі звичаї такого не прощали.
— Овлуре, тікай! — мало не закричала Настя. — Ти краще за мене знаєш, що тебе чекає, як розправляються хани з непокірними!
Овлур стиснув рукою лоба і мовчав. Рута теж то благала його тікати, то раптом ставала безтямною і безсловесною.
Настя не знала, що робити.
— Божевільний, тікай! Сідай на коня — і в степ!
Та тікати було вже пізно. Хтось владною рукою шарпонув полог — і до юрти ввалилося троє ханських нукерівохоронців.
— Де Овлур?
Його схопили, потягли — аж сорочка затріщала. Рута закричала, Настя кинулася вслід за ними.
На майдані зібралися всі — від старого до малого. Окремо, посередині, стоять хани. Над ними височіє могутня постать Кончака. Біля його ніг, розтираючи по обличчю сльози, зігнувся старий змиршавілий Трат.
— Ведіть-но поганця сюди! — загримав Кончак. — Хочу глянути на нечестивця, що підняв руку на батька!
Овлура кинули йому до ніг, силоміць поставили на коліна. Кончак носком чобота ткнув його в груди.
— За віщо батька бив?
— За матір, хане. Щоб не знущався з неї, щоб не вбивав до смерті!
— Жона — пил на чоловікових підошвах! Що чоловік хоче, то й робить з нею — милує або лупцює... Та не в тім, зрештою, річ. Річ у тім, що ти виступив супроти освячених цілими поколіннями звичаїв — зняв руку на старшого! Сьогодні — на батька, завтра — на хана! Тебе мало висікти канчуками — тебе треба прив’язати коневі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім», після закриття браузера.
