Володимир Кирилович Малик - Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім

 села  та городи й обложити Київ!  Князі відпустять тоді  ханів  і беїв,  і всіх  половецьких джигітів, та ще й заплатять нам, щоб  ми відступили від стін  їхньої столиці!

— Правильно,  правильно! Провчити  урусів!   Піти  на них  війною! Виручити наших  побратимів! Веди   нас,  хане Кончак!

Кончак торжествував: поразка хана  Коб’яка обернулася для нього перемогою! Тепер усі половецькі роди об’єднаються під його  рукою, як  колись об’єдналися було  під рукою його діда  Шарукана, і він  уже  не  випустить влади, а використає її для  звершення своїх  давніх задумів — об’єднати Дешт-іКипчак і стати  його  самовладним володарем.

— Достославні хани, — довірливо понизив він  голос, — я цілком поділяю вашу  думку, що  урусам не викуп платити, а треба  зібратися з  силами і погромити їх,  як  ще  ніхто  не громив. Хтось  тут сказав, що  наші південні степи страждають  останнім часом від  жорстоких посух... Правильно. А в уруських землях посух  немає. За Ворсклою та Пслом буяють трави — аж  до  Сейму та  Десни, плинуть повноводі ріки, шумлять безкраї ліси  та гаї.  Багата земля! То чому  б нам  не зробити її своєю? Чому  уруси  псують її, копирсаючись у ній ралами та мотигами? Чом  би  нам  не  випасати на  ній  своїх табунів? Га?

Думка була  не нова. Вона давно жила серед  половецької знаті  — урвати цей  ласий шмат руських земель і зробити їх частиною Дешт-і-Кипчака.  Тільки як  це  зробити? Може, Кончак знає?

— Сил  малувато, — сказав молодий хан  Єльдечук із Вобурчевичів. — Одне діло — пограбувати, а друге — утримати ці землі  за собою!

— Коли об’єднаємося, то  сил  вистачить, — заперечив Кончак. — Та  й  приготуватися треба  як  слід,  а  не  так,  як Коб’як... Чув  я, що  за  Обезькими горами воюють живим вогнем. З вогняного рога  летить полум’я просто у вічі ворожим  коням і воям. Хто  може  устояти перед такою зброєю? Гадаю, якщо ми  вирішимо йти  на  урусів, то  треба нам   її мати. Я пошлю своїх  людей за нею.  Ось  на  що  ні срібла, ні золота не  шкода!

— Це буде хтозна-коли, — розчаровано протягнув Кзаків син  Роман Кзич. — А серце просить помсти зараз!

Кончак усміхнувся.

— Молодість нетерпляча... А у військовому ділі потрібне терпіння. У похід  ми  все  одно не  підемо раніше зими. На той  час  і живий вогонь роздобудемо...

— Яким же шляхом іти? Кого першого воюватимемо? — запитав старий Туглій, відсапуючись від випитого кумису і витираючи рукавом рідкі  вуса.  — На  Переяслав, на Київ, на Чернігів чи  на  Посем’я?

Кончак давно все  обдумав.

— Першого треба бити того, хто  найслабший. А  зараз найслабша Переяславська земля — все  Посулля мною вже знесене, залоги залишилися тільки в небагатьох городах — у Воїні, Римові, Сніпороді, Лубні, Лохвиці, Ромні. Та вони для  нас  не  перепона. Пройдемо непомітно між  Лубном  і Лохвицею прямо до Переяслава і з ходу візьмемо його. Князя  Володимира, якщо залишиться живий, притягнемо на аркані до  Орелі, де  він  бився з  Коб’яком, і там  скараємо. Погромимо всю  Переяславську землю і залишимося там  на літо,  а потім — і назавжди... Чи  правильно я міркую?

— Ойє, ойє!  Правильно! — закричали хани. — Слава ханові  Кончаку! Слава внукові Шарукана!

Кончак і  оком не  повів, хоча  радість розпирала йому груди.  Нарешті досягнув він  верховної влади!  Довгий і нелегкий це  був  шлях  — і ось  сьогодні все  Половецьке поле кричить «славу»  на  його  честь, віддає свої  військові загони йому  в руки.

Він  розуміє, що  завдячує Коб’якові, його  нерозважливості, сьогоднішню перемогу над  родовичами. А перемога над урусами належатиме тільки йому, і більше нікому!  І вона зміцнить і  утвердить владу  над  Дешт-і-Кипчаком за  ним, а може, і за його  нащадками.

Він  подякував ханам за  довір’я, за  добровільно вручену  верховну владу  і на  радощах звелів подати п’янке червоне  вино,  привезене  сугдейськими купцями  з  далекої Куль-Оби.

2

В юрті  ставало душно. Настя відкинула вовняну ковдру, провела рукою по обличчю, мовби відганяла сон, і позіхнула,  роздумуючи — вставати чи  ні.  Вставати не  хотілося.

Надворі давно вже  буяв  сонячний літній день, а в юрті прохолодно, стоять густі  сутінки, коливаються похмурі тіні.  Сюди крізь подвійну повсть проникає  зовсім небагато приглушених звуків  гамірливого половецького стійбища — хіба  що  плач   дитини чи  далекий тупіт  кінських  копит,  і коханій жоні   хана   Туглія не  хочеться вставати  і  поринати в  безладну і  безглузду метушню  чужого і  ненависного життя.

За три  роки неволі Настя звикла до розкошів, до ситості й неробства, бо була  не  рабинею, як  інші  її співвітчизниці, а катуною[46] хана, однак до чужини так  і не звикла. Дітей  від хана  не  мала  і жила тільки для  себе, ні  в гріш  не  ставлячи ні  свого старого чоловіка, який  упадав біля  неї  і  мало   не носив на руках, ні його  рід,  ні всю  половецьку орду.  Користуючись сліпою любов’ю Туглія, вона  робила що хотіла,  — ні в чому  він  їй не  перечив. Мала гарний одяг, золоті прикраси,  смачну їжу  і  вдосталь часу  для  спання,  видивляння  у бронзове дзеркальце чи  для  теревень зі  своїми рабинямиземлячками.

Вона подумала, вставати чи  ні,  — і не  встала. Прислухалася до  сюрчання степового цвіркуна, що  вів  свою  безконечну пісню десь  під  килимом. Тут  і  цвіркуни не  такі, як  дома. Домашні жили під  піччю і тихо  заколисували — сюр-сюр... А  тут  голосисті, як   півні,  заведуть спів   —  не заснеш.

Не  цікавив її і приїзд багатьох ханів, про  що  вночі розповів їй  Туглій, не  змусив засвіт  вилізти з теплого м’якого ложа,  притьмом  вискочити  із  затишної  юрти.  Чи   й  не диво  — хани!  Мало вона їх перебачила за  ці  роки!  Такі  ж кочовики, що  кохаються в конях, вівцях, худобині, як  і всі інші. Хіба  що  ситіші та одягнуті краще.

Вона повернулася на  другий бік  і заплющила очі.

Та  подрімати не  пощастило. Раптом недалеко пролунав пронизливий жіночий крик і змусив її схопитися. По  голосу впізнала — кричала тітка  Рута, невільниця з Переяславщини,  сорокарічна дружина Туглієвого наймита-пастуха Торіата, або  по-простому Трата, як  звали його  всі родовичі, тобто  Гнідого Коня, бо саме  так  він  прозивався.

Кричала Рута. Це, правда, не  було  дивиною. Мусила кричати, бідна, бо навіжений Трат, коли йому  щось входило в голову, частенько хапався за віжки чи обротьку і ганявся за нею  довкола юрти, а траплялося — бив смертним боєм. Бив за те, що  був бідний і не бачив