Карлос Руїс Сафон - Тінь вітру

Усі ці імена були для нього незнайомі. Романи, як відомо всім, пишуть для жінок і для тих, кому нема чого робити. «Серце темряви» — звучить, щонайменше, немов смертний гріх.

— Фортюнато, твій син їде зі мною. Я хочу познайомити його зі своїм Хорхе. Не турбуйся, я привезу твого Хуліана назад. Скажи, молодий чоловіче, ти коли-небудь катався на «мерседесі»?

Хуліан припустив, що це, певно, назва отого незграбного, величного автомобіля, на якому промисловець колесив містом. Хлопець похитав головою.

— Тоді саме час. Це все одно що опинитися на небесах, тільки вмирати для цього не потрібно.

Антоні Фортюні дивився, як від’їжджало розкішне авто, і, зазирнувши собі в душу, знайшов там лише сум.

Того вечора, коли вони із Софі вечеряли (жінка була вбрана в нову сукню та черевики, а на тілі майже не було свіжих синців), Фортюні запитував себе, де помилився цього разу. Тільки-но Бог повернув йому сина, як його забирає Алдая.

— Скинь цю сукню, жінко, у ній ти схожа на шльондру. І більше щоб я не бачив на столі цього міцного вина. Розведене водою — саме те, що потрібно. Твоє марнотратство врешті-решт нас розбестить.

...Хуліан іще ніколи не бував на іншому боці проспекту Діагональ. Там, за забороненою межею, лежали штольні, незабудовані земельні ділянки та свіжі особняки, що чекали на розширення міста. Люди подейкували, ніби там ховаються казкові багатства. Коли вони проїжджали повз ті таємничі місця, Алдая розповідав Хуліанові про школу Св. Ґабріеля, про нових друзів, яких той мав завести, про майбутнє, яке хлопцеві й уві сні не могло привидітися.

— Чого ти прагнеш, Хуліане? Чого ти прагнеш у житті?

— Не знаю. Іноді мені здається, що я хотів би бути письменником. Романістом.

— Як Конрад, га? Звичайно, ти ще молодий. А чи не приваблює тебе банківська справа?

— Не знаю, пане. Чесно кажучи, це не спадало мені на думку. Я ніколи не бачив більше за три песети одночасно. Великі гроші — це для мене таємниця.

Алдая засміявся.

— Фокус у тому, щоб скласти докупи не три песети, а три мільйони, Хуліане. Можу тебе запевнити, у цьому немає ніякої загадки. Це ж не таїнство Святої Трійці!

Того вечора, сидячи в автомашині, яка їхала вздовж проспекту Тібідабо, Хуліан уявляв, що входить у ворота раю. Обабіч були палаци, схожі на собори. На півдорозі водій звернув, і вони в’їхали у браму одного з таких палаців. Палац виявився триповерховим; хлопець ніяк не міг усвідомити, що і в таких розкішних оселях теж мешкають живі люди. Він дозволив провести себе до передпокою, потім перетнув склепінчасту залу з оксамитовими шторами (від зали нагору здіймалися мармурові сходи) і нарешті увійшов до великої кімнати, стіни якої від стелі до підлоги займали книжки.

— Що скажеш? — спитав Алдая.

Хуліан майже не чув його слів.

— Даміане, перекажи Хорхе, щоб негайно спустився до бібліотеки.

Невиразний мовчазний слуга вмить вислизнув з кімнати — виконувати наказ господаря. Вправністю й легкістю рухів слухняний Даміан не поступався добре тренованій комасі.

— Тобі знадобиться новий одяг, Хуліане. Існує багато йолопів, які судять про інших із зовнішнього вигляду... Я накажу Хасінті подбати про це; тобі не слід цим перейматися. І краще, якщо ти не станеш розповідати про це своєму батькові, це може його роздратувати. Дивись, ось іде Хорхе. Хорхе, я хочу тебе познайомити з чудовим хлопцем, який стане твоїм однокласником. Його звати Хуліан Фортю...

— Хуліан Каракс, — виправив хлопець.

— Хуліан Каракс, — повторив задоволений Алдая. — Мені подобається це ім’я. А це мій син Хорхе.

Хуліан простягнув руку, Хорхе Алдая потиснув її. Його дотик був ледь теплий, у ньому не відчувалося ані найменшого ентузіазму. Обличчя Хорхе, витончене, бліде, виразно свідчило, що зростав він саме в цьому, схожому на ляльковий, світі. Хуліан подумав, що свою одіж та черевики Хорхе запозичив зі сторінок якогось роману. В очах Хорхе читалася бравада, прихована під презирливо-солодкавою ввічливістю пихатого хлопчака. Хуліанові здалося, що під цією пихою криється невпевненість у собі та самотність, і гість щиро всміхнувся до господаря.

— Чи це правда, що ти не читав жодної з цих книжок?

— Книжки нудні.

— Книжки — це дзеркало: ти бачиш у них тільки те, що вже маєш у собі самому, — відповів Хуліан.

Пан Рікардо знов засміявся.

— Гаразд, я залишу вас на самоті, щоб ви краще познайомилися. Хуліане, ось побачиш, хоча Хорхе й здається пихатим та розбещеним, не такий уже він і дурень. Щось він таки успадкував від свого батька!

Слова Алдаї, здавалося, ножами врізалися в його сина, хоча той і не переставав посміхатися. Хуліан пошкодував про свої слова, йому стало прикро за Хорхе.

— Ти, певно, син капелюшника, — незлобливо констатував Хорхе. — Мій батько останнім часом тільки про тебе й говорить.

— Оце так! Сподіваюся, ти не тримаєш каменя проти мене. Хоча я й здаюся всезнайкою, не такий уже я й дурень!

Хорхе вдячно посміхнувся до нього, і Хуліан подумав: так посміхаються люди, які не мають друзів.

— Ходімо, я покажу тобі решту будинку, — запропонував Хорхе.

Вони залишили бібліотеку й пройшли крізь парадні двері в напрямку саду. Коли вони перетнули залу зі сходами, Хуліан звів погляд і на мить побачив постать, яка сходила вгору, поклавши руку на поруччя. Йому здалося, що то промайнуло видіння. Дівчинці, мабуть, було десь років дванадцять-тринадцять; її супроводжувала доросла жінка, мініатюрна, з рожевими щоками, яка була схожа на гувернантку. На дівчинці була блакитна атласна сукня. Волосся її мало колір мигдалю, а шкіра на плечах і тонкій шиї здавалася прозорою. Зупинившись на верхній сходинці, дівчинка раптом озирнулася. На мить їхні очі зустрілися, й Хуліанові здалося, що вона ледь помітно всміхається до нього. Та вже наступної хвилини гувернантка, обійнявши дівчинку за плечі, повела її до коридору, й обидві зникли з очей.

Хуліан подивився на Хорхе.

— Це Пенелопа, моя сестра. Ти познайомишся з нею пізніше. Вона трохи дивакувата. Цілими днями читає. Ходімо, хочу вказати тобі каплицю на першому поверсі. Кухарі кажуть, що нам водяться привиди.

Хуліан покірно пішов за хлопцем, але його вже мало що цікавило. Тепер він зрозумів. Він мріяв про неї безліч разів, мріяв про зустріч на таких ось сходах, і щоб вона була саме в такій сукні! Він упізнав погляд її попелясто-сірих очей — упізнав, ще не відаючи, хто вона й чому всміхнулася до