Люко Дашвар - На запах м’яса
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Довезла Майку до Капулетців, продала їй морозива і шоколаду, повернулася додому. Настрій – наче за день храм божий власноруч збудувала.
– Нещастя те бачила, – сказала Петрові. – Що тепер у нашій хаті на Лупиному хуторі живе.
– І що? – насторожився Реп’ях.
– Та що! Думаю, не всі гроші ти мені за хату віддав, – ляпнула Тома й сама здивувалася дивному ланцюжку власних думок.
– То шукай! Може, знайдеш щось, – буркнув чоловік. – Ти за фарбу для «Волги» питала?
– Є в них синя… Яскрава така… Зразок дали. – Тома дістала із сумки пофарбовану залізну пластинку, поклала на стіл. – Гарний колір. Скажи?
Реп’ях підніс пластинку ближче до очей, роздивлявся зачудовано: гарно… Навіть краще, ніж темно-синій. Глибокий і ясний синій. Іншого не треба. І жінки йому іншої не треба. І хата в нього міцна. І донька – красуня, розумниця. І ще на «Волзі» кататимуться.
– Ох, люблю я тебе, Томо, – усміхнувся, як дурний.
Тома з подивом брови вигнула.
– Город не переорав?…
Толя Горох за тиждень встиг і город свій переорати, і на ремонті сусідського даху підзаробити, і в хаті трохи прибрати. Напивався три вечори поспіль, а сьомого березня згадав: завтра ж – Восьме березня. Може, Маньці чогось купити?…
За порадою пішов до Реп’яхової Томи.
– Що дівчині на восьме березня краще подарувати? – буркнув.
– А дівчина яка? Крута?
– Городська… – сказав Толя.
Тома повеселішала – врешті здихається подарункового набору, що вона його на Троєщинському базарі півроку тому здуру купила за двісті гривень, сподівалася продати за триста, а то й чотириста, бо продавчиня клялася – чиста Франція!
– Де городську надибав? У Києві чи Чернігові? – спитала привітно.
– Вам не однаково?
– Ну, що ти за босота сільська?… – співчутливо відказала Тома. – Що тобі незрозуміло, Только?! Як столична штучка, так їй фірму купуй, а як із Чернігова, то Франція для неї задорого. А в мене тільки фірма! Ось! Нюхай!
Тома оперативно дістала з дальньої полиці картонну коробку зі щасливою, мов із конопель, білявкою на кришці. Розчинила обережно, вийняла з коробки скляний флакон із парфумами, бризнула Гороху на зап’ясток.
– Нє, ти нюхай! А тут ще – дивись! – дезодорант, мило, пінка для душу й металевий шкребок для п’ят. Собі б залишила… – додала останній аргумент.
– Ну… І скільки? – Толя понюхав зап’ясток, знизав плечима.
– П’ятсот! – швидко проторохтіла Тома. – Тільки для тебе… За шістсот продавала.
– Ну, давайте… – погодився наївний Горох.
Тома на радощах файно упакувала «чисту Францію» у сріблястий целофан, заклеїла скотчем. Хотіла було пляшку горілки Гороху подарувати, та передумала: і без неї зіп’ється. Бач… Дівчину врешті знайшов. Певно, таке ж непутяще.
– Квіти не забудь купити! – подарувала безплатну пораду.
Наступного дня зі світанком Толя Горох почистив зуби двічі, поголився файно, вдяг чисту футболку й шкарпетки, запхав у куртку подарунок. Хотілося прийти рано. Щоби Маня ще спала…
– Типу сюрприз… – пробурмотів.
Вийшов із хати, та не вулицею до потічка на Лупин хутір – городами попхався, бо чогось застидався. Ще зустріне когось…
Майка спала. У хаті тепло. Значить, топила. У каструлі на столі узвар із сухофруктів, що їх Горох Майці мішок припхав. Печиво… Ну, хоч так… На мотузці над піччю одяг якийсь сушиться: футболки, джинси. Де вона їх надибала?
Підкинув у грубку, дістав упакований подарунок: мостив-мостив його на столі – і так, і сяк… Врешті знову сховав за пазуху, сів на лаву навпроти тапчана, уважно зиркнув на дівчину й злякався. Тільки тиждень не бачилися, а вона щось… схудла ще більше, бліда така… Ніс загострився, щоки ввалилися. Не їсть же! І як їй те пояснити?!
Побачив під тапчаном прозорий целофановий пакет із ліками. Потягся було до нього, та Майка розплющила очі, побачила кульгавого, усміхнулася, простягнула до нього руки…
– Тиждень уже минув? – спитала, наче ніколи днів не рахувала.
Толя хотів був полізти за пазуху, та потягся до штанів.
– Щось я… скучив… – Скидав джинси, бурмотів знічено, бентежився: може, не треба? Лежить – під ковдрою її не видно.
– Я більше скучила… – прошепотіла Майка.
Горох зім’яв зопалу коробку з «чистою Францією» у куртці, кинув на підлогу. Вмостився поряд із Майкою на тапчані й не поклав важку долоню на маленькі груди, як зазвичай, – обійняв, притис до себе тендітне тіло, завмер на мить і раптом поцілував у вуста так гаряче й ніжно, що Майка застогнала, обхопила руками хлопцеву шию, увіп’ялася нігтями в Горохову спину.
– Щось мені теє… погано без тебе, – сказав Горох.
– А мені без тебе взагалі смерть, – прошепотіла Майка.
Гарний день стався. Кохалися до нестями, пили узвар, Толя наварив картоплі, змусив Майку їсти з квашеною капустою.
– Мань, ти вже на себе не схожа. Давай уже… Їж чи що…
– Як це – на себе не схожа? А на кого? – Майка давилася картоплею, дістала пігулку з пакета, проковтнула.
– На примару. Кидай уже цю хімію глушити. Молока тобі завтра принесу.
– Ага… Давай. Лиши його в глечику на ґанку. Щоби я вийшла зранку – а на порозі молоко…
– Та добре… – кивнув. – Бачив – город трохи розчистила.
– Санджив допоміг. Посаджу всього-всього… Толю! Я цілий тиждень на хуторі сама була.
– А де інші ділися?
– Роз’їхалися у справах. Страшно… У Санджива ночувала кілька днів.
– Чому? У нього не страшно?
– У нього чудовисько живе…
– Кіт отой? Хаус?
– Охороняв мене. А вчора Уляна приїхала. І Троянов. Уляна мені печива «Зоологічного» привезла…
– Я теж… Ну… – Кульгавий поліз до куртки, дістав коробку у блискучій сріблястій обгортці. – З Міжнародним жіночим днем, Манюню…
Майка нюхала різкі, вонючі парфуми, роздивлялася мило, дезодорант…
– Подобається? – спитав кульгавий.
Майка глянула хлопцеві в очі.
– Подобається, – прошепотіла тоскно. Схаменулася, притулилася до нього. – Ходімо город оглядати?
І що на нього дивитися? Толя чухав потилицю, оцінював розміри пахоти: без мотоплуга фіг обійдешся. Доведеться в Реп’яха просити.
Майка й тут із примхами – ішла зеленою холодною травою.
– Давай помідорів насадимо! Динь і персиків. Ромашок! І червоних квітів якихось…
– Нащо город псувати? Біля хати квіти сади. Сараї розібрала – місця досхочу. Розчистити, звісно, доведеться, але… – не встиг договорити. Перечепився через якусь залізяку, що вона із землі стирчала, завалився незграбно, схопився за ліву ногу.
– Толю, що? – Майка присіла біля хлопця. – Покажи! Де?
Задрала штанину й оніміла. Ніколи до цієї миті зблизька не бачила понівечену Толину ногу. Не роздивлялася – ну, кульгавий! Що з того? На відстані півметра
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.
