Туве Маріка Янссон - Країна Мумі-тролів. Книга третя

Рибак перекинув через борт свої гачкуваті ноги і зістрибнув у пісок. Зараз він дивився на тата привітно й миролюбно.

— Я ніколи не робив нічого поганого… — пробурмотів він.

— Але й нічого доброго теж! — буркнув Тато. Гнів додав йому сили, і він самотужки витягнув човна на сухе.

Мумі-тато сів на пісок, щоб віддихатися. На те, що зосталося від піску… Люте море мало, вочевидь, наміри забрати з собою навіть піщаний пляж, потроху вимиваючи його кожної ночі. Тато похмуро глянув на Рибака.

— Каву знайшов? — запитав він.

Але Рибак промовчав, лише усміхнувся.

— Ти якийсь дивний, — мовив Тато ніби сам до себе. — Ніби ти не особистість, а якась рослина або тінь… Ніби ніколи й не народжувався.

— Я народжувався, — миттю заперечив Рибак. — Завтра мій день народження.

Мумі-тато так здивувався, що не стримався від сміху.

— Он як! То в тебе день народження! Важко собі уявити… Скільки ж років тобі виповнилося?

Але Рибак мовчки повернувся до Тата спиною і почалапав уздовж берега.

Мумі-тато рушив назад до маяка, заглиблений у тривожні роздуми про долю свого острова. Нещасна земля, де ще недавно ріс ліс, була подірявлена глибокими ямами, а вересовою лукою тягнулися довгі борозни — слід по деревах, котрі утікали від моря до маякової гори. Ось там, біля її підніжжя, вони усі збилися докупи, тремтячи від страху.

«Як же заспокоїти острів? — міркував Мумі-тато. — Не годиться морю ворогувати з островом. Треба їх примирити…»

Тато зупинився. Щось відбувалося з горою, на якій стояв маяк. Ось знову… Ледь відчутний порух, скеля немов зіщулилася й зморщилася, як морщиться шкіра. Кілька сірих каменюк скотилися у верес. Острів прокинувся.

Мумі-тато прислухався, від хвилювання йому аж похолола потилиця. До його вух долинуло слабке гупання, воно відлунювало в усьому Татовому тілі, чулося звідусіль, десь дуже близько. Воно долинало з надр острова.

Мумі-тато ліг у верес і притулив вухо до землі. Отоді він почув, як б’ється серце острова. Десь за прибоєм, глибоко в землі гупало серце, глухо, м’яко і рівномірно.

«Острів живий, — подумав Тато. — Мій острів живий, і дерева, і море… Усе живе!»

Тато поволі підвівся.

Вересовою лукою поповзом брела крислата карликова смерічка, схожа на гойдливий зелений килим. Мумі-тато вступився їй з дороги і стояв заніміло, відчуваючи, що мерзне. Він бачив острів, живий острів, який лежав, скоцюрбившись, на темному морському дні, не тямлячись від страху перед морем. Страх небезпечний, він може раптом вибухнути, кинутися під ноги або ж безтямно молотити довкола себе… Хто ж тоді захистить маленькі створіннячка, які на свою біду опиняться поблизу?

Мумі-тато кинувся бігти. Опинившись удома, він повісив капелюха на цвяшок.

— Що трапилося? — схвилювалася Мумі-мама. — Невже човен…

— Ні, я витягнув його на берег, — заспокоїв Тато. Родина не зводила з нього очей, тож він додав: — Завтра день народження Рибака.

— Що ти кажеш! — скрикнула Мумі-мама. — Тому ти так дивно поводишся! Ми неодмінно повинні влаштувати йому свято. Уявляєте, навіть Рибак має свій день народження!

— Для нього неважко буде вибрати подарунок, — озвалася Маленька Мю. — Маленькі пакуночки водоростей! Підстилку з моху! Або мокру пляму! Як вам вибір?

— Яка ж ти злючка! — дорікнула Мумі-мама.

— Ага, — анітрохи не знітилися Мю.

Мумі-тато стояв біля західного вікна і дивився на острів. Він чув, як його родина обговорювала дві глобальні проблеми: як заманити Рибака на маяк і як перетягнути з мису скриньку з віскі. Але сам він не міг думати ні про що інше, окрім тріпотливого серця острова, яке нажахано гупало глибоко у надрах землі.

Треба поговорити про це з морем.

Мумі-тато подався до закапелка, де любив усамітнюватися Наглядач маяка. Сидячи над урвиськом, він плив, неначе галеон, на носі свого острова-корабля.

Тато чекав великої, справжньої бурі, але вона не виправдала його сподівань. Жодних білих, гарних перлин шумовиння, бо таких і не буває при восьмибальному штормі. Натомість вітрюган зривав з гребенів хвилі бурунці й розвіював їх сірою імлою понад морем, яке немов перекосило від люті пооране борознами та зморшками обличчя.

Мумі-тато налаштувався на одну хвилю з морем, нині це було дуже легко зробити. Він спілкувався з морем так само невимушено, як його пращури.

— Навіщо ти викаблучуєшся, намагаючись справити на нас враження? Ти надто могутнє для цього! — промовив Тато до моря. — Така поведінка не гідна тебе! Невже для тебе й справді так важливо налякати маленький нещасний острів, який, незважаючи ні на що, все ж намагається вистояти? Ти мало би радіти, що острів наважився постати так далеко на твоїх просторах! Бо з ким би ти змогло себе порівнювати? Як би зуміло розважатися без прибою? Подумай про це! Тут є клаптик лісу, який ледь животіє з твоєї вини, і трохи мізерної землі, яку ти нещадно здуваєш, а ще жменька ґулястих скель, які ти нещадно сточуєш, щоб і сліду по них не зосталося. І ти ще наважуєшся їх лякати! — Мумі-тато нахилився вперед, суворо дивлячись на збурунене море. — Одного ти лише не збагнуло: тобі слід піклуватися про цей острів, захищати його і втішати, а не хизуватися власною могуттю! Розумієш? — Тато знову прислухався до шторму, але море йому не відповіло.

— Ти спробувало налякати і нас, — вів Мумі-тато далі, — але всі витівки, до яких ти вдавалося, були даремними. Ми вистояли! Я намагався збагнути тебе, але тобі це не сподобалося. Ми, не покладаючи лап, продовжували будувати тут нашу домівку. Ось так! Мушу визнати, до речі, заради справедливості, що отой твій вчинок, коли ти подарувало нам скриню віскі, був таки порядним. Я знаю, що ти мало на увазі. Ти вмієш визнавати поразку. Але демонструвати натомість свою зверхність беззахисному острову ганебно! Усе це я кажу лише тому — чи майже лише тому, — що люблю тебе!

Мумі-тато замовк, він дуже втомився. Прихилившись до скелі, чекав на відповідь моря. Море нічого не сказало, однак хвиля принесла на своєму гребені блискучу дводюймову дошку.

Мумі-тато напружено спостерігав за нею. Он з’явилася ще одна. І ще… Купа дошок! Хтось скинув їх у море, щоб зменшити навантаження на судно.

Тато видряпався на вершину гори й кинувся додому, весело сміючись на бігу.

Море попросило вибачення, воно хоче, щоб вони залишилися на острові! Хоче допомогти їм будувати свою домівку, хоче, щоб їм тут стало гарно і затишно, хоч вони й відрізані тут від світу безмежним монотонним небокраєм.

— Виходьте! Виходьте! — репетував Мумі-тато у сходовій кліті маяка. —