Туве Маріка Янссон - Країна Мумі-тролів. Книга третя

вигукнула Мама. — А тепер ходімо додому, вип’ємо кави.

Мумі-тато зауважив, що Мама сказала «додому», а не «до маяка». Таке трапилося вперше.

— Ні-ні-ні! — аж скрикнув Рибак. — Туди я не піду!

Він з жахом глянув на штани і щодуху кинувся геть, углиб острова, а потім зник з очей за повзучим ялинником.

— Віднесеш йому згодом термос, — сказала мама Мумі-тролеві. — Сподіваюся, ви не кинули віскі десь на березі, щоб його знову забрало море…

— Не хвилюйся, — заспокоїв її Тато. — Це дарунок моря, а подарунки не відбирають…

Того вечора вони чаювали трохи раніше, ніж звично. Потім розклали складанку на картонній підставці, а Мама зняла з кухонної плити слоїк з карамельками.

— З нагоди такого незвичайного дня усі одержать по п’ять карамельок, — сказала вона. — Цікаво, чи Рибак полюбляє карамельки…

— Знаєш, — озвався Тато, — від тих карамельок, що ти приносила до сховку у скелях, мені завжди псувався настрій.

— Чого б це? — здивувалася Мумі-мама. — Ти ж любиш смугасті карамельки.

— Ет! — знічено засміявся Тато. — Мабуть, через те, що мої наукові дослідження не давали жодних результатів. Хтозна…

— Ви відчували себе повним дурнем! — встряла Маленька Мю. — А можна вважати дві карамельки за одну, якщо вони злиплися докупи? То ви тепер махнете лапою на ті дослідження?

— Нічого подібного! — заперечив Тато. — Хіба я махнув на тебе лапою, хоч ти й поводишся так по-дурному?

Усі засміялися.

— Розумієте, — Тато нахилився вперед, — море — це велика жива істота, іноді воно буває в доброму гуморі, а іноді — в поганому. І нам невідомо, чому так відбувається, бо бачимо тільки його поверхню. Але ж, якщо ми любимо море, то це не має жодного значення… ми сприймаємо його таким, яким воно є…

— То ти тепер любиш море? — обережно поцікавився Мумі-троль.

— Я завжди його любив! — обурено вигукнув Тато. — Ми всі любимо море, інакше не опинилися б тут. Хіба не так? — і він зиркнув на Мумі-маму.

— Так, напевно, саме тому ми тут, — підтримала його Мама. — Погляньте, я знайшла детальку, яка нарешті допасується ось тут…

Усі схилилися над складанкою, радіючи своїй удачі.

— Складається великий сірий птах! — радісно вигукнула Маленька Мю. — А ось там складеться інший, білий птах. Вони так рідко відлітають, ніби їм перцю на хвіст насипали!

Тепер, коли з’ясувалося, що зображено на складанці, справа пішла легше, і родина швиденько склала ще чотирьох птахів. Запали сутінки, Мумі-мама засвітила штормового ліхтаря.

— Де спатимете цієї ночі — надворі? — запитала вона.

— Ні-і! — відмахнулася Маленька Мю. — Наші кубельця заросли хащами…

— Я хочу побудувати хатинку, — сказав Мумі-троль. — Десь згодом… А тоді запрошу вас на гостину.

Мама схвально кивнула. Вона дивилася на язичок полум’я в ліхтарі, доки той розгорявся.

— Поглянь, що там діється надворі, — попросила вона Тата.

Тато відчинив вікно, що виходило на північ.

— Не видно, щоб ліс рухався, — повідомив він за мить. — Вітер не стихає, сягає восьми балів, не менше…

Він зачинив вікно й повернувся до столу.

— Дерева оживають пізно вночі, — пояснила Маленька Мю, очі в неї горіли від збудження. — Вони повзуть, дряпаються угору скелями й стогнуть… Ось так, — і крихітка продемонструвала, як вони це роблять.

— Тільки не кажіть, що вони спробують залізти сюди! — злякався Мумі-троль.

— Звичайно, спробують, — не залишила йому надії Маленька Мю і додала, стишивши голос: — Хіба не чуєш, як камені вже гупають у двері внизу? Вони котяться звідусіль, невдовзі на східцях виникне штовханина… Дерева оточать маяк щільним кільцем, чіпляючись корінням, дряпатимуться по стінах, заглядатимуть у кожне вікно — у нашій кімнаті стане темно…

— Ні! — налякано зарепетував Мумі-троль, затуливши носа лапками.

— Люба Маленька Мю, — суворо мовила Мумі-мама. — То лише твої фантазії…

— Заспокойтеся, — втрутився Мумі-тато. — Нема чого хвилюватися. Якщо якісь бідолашні кущики налякалися моря, то гірше від цього тільки їм. Вирішення цього питання я беру на себе…

Сутінки перейшли в ніч, але ніхто не лягав спати. Вони відшукали у складанці ще трьох птахів. Мумі-тато цілком зосередився на кресленні кухонної шафи.

За вікном шаленів шторм, і від того кімнатка маяка здавалася ще затишнішою. Час від часу хтось згадував про Рибака, цікавлячись, як йому зараз ведеться, чи знайшов він термоса і чи попив кави…

Що більше поночіло, то неспокійнішим ставав Мумі-троль. Надходив час іти до моря, де чекала Мара. Він пообіцяв, що нині уночі вона нарешті потанцює вволю. Він спохмурнів і притих.

Маленька Мю зиркнула на нього своїми блискучими, немов терен, очками і раптом сказала:

— Ти забув на березі мотузку…

— Мотузку? — спантеличено перепитав Мумі-троль. — Але ж я її…

Маленька Мю щосили копнула його під столом. Мумі-троль підвівся.

— Ай справді… — вигляд у нього був трохи пришелепуватий. — Піду її заберу… Якщо буде приплив, її віднесе в море…

— Будь обережний! — застерегла Мама. — Там усюди стільки коріняччя, а у нас лише один порядний ліхтар. І подивись, будь ласка, за Татовою дисертацією…

Перш, ніж зачинити за собою двері, Мумі-троль хотів перехопити погляд Маленької Мю, але вона зосереджено схилилася над складанкою, безтурботно насвистуючи щось крізь зуби.

Розділ восьмий

Наглядач маяка

Усю ніч острів жив бурхливим життям. Мис Рибака непомітно витягнувся ще далі у море.

Спини пагорбів раз у раз здригалися, немов під ударами потужних струменів води. Чорне Око щораз глибше западалося, воно з бульканням засмоктувалося в надра землі, а хвилі з моря невтомно накочувалися на мис і мерехтливим зеленим водоспадом зринали у Чорне Око, але озеро не наповнювалося водою. Тепер його темне дзеркальне око в обрамленні вій з морської трави виблискувало далеко внизу скельного колодязя.

На березі метушилися полівки та лісові миші, пісок утікав їм з-під лапок; важко перекочувалися камені, оголюючи білі корінці дикого вівса.

На світанку острів задрімав. За ніч дерева встигли дістатися до гори, на якій стояв маяк, на місці камінного поля утворилася глибока западина, сірі круглі валуни усіяли вересову луку. Вони притихли, чекаючи ночі, щоб продовжити свій шлях до маяка. Могутній осінній шторм не вщухав.

Десь о сьомій ранку Мумі-тато подався до моря подивитися на човна. Вода знову піднялася, а впертий південно-західний вітер невтомно шарпав море. Раптом тато помітив на палубі «Пригоди» згорненого клубочком Рибака, який грався собі камінцями. Той глипнув з-під чуба, але не привітався. «Пригодою», яка урвалася з припони, колотило хвилями припливу.

— Хіба ти не бачиш, що човна ось-ось віднесе у море? — закричав розгніваний Мумі-тато. — Він б’ється до каменя. Поглянь! Ти лише поглянь, що