Вільям Фолкнер - Світло в серпні

померла Калвінова мама, і тато поховав її там-таки, з Калвіном і дідусем. Так що непомітно це місце стало нашим сімейним гробівцем. Пам’ятаю, моя мати… Батько послав по неї до Нью-Гемпширу, де жили наші родичі, невдовзі після смерті першої дружини. Він же зостався один як палець, розумієте. Гадаю, якби не те, що тут поховані Калвін і дідусь, то тато виїхав би… Так-от, моя мати сказала мені, що батько ладен був уже виїхати, коли померла його перша жінка. Але це сталося влітку, і у велику спеку ніяк не можна було везти її до родичів у Мексиці. Отож поховав її тут-таки. Мабуть, тому й вирішив залишитися тут. А може, тому, що почав підупадати на силі, та й усі, що воювали на Громадянській війні, постаріли, та й негри, якщо вже на те пішло, нікого не вбили й не зґвалтували. Словом, поховав її тут. І цю могилу мусив приховати, бо боявся, що хтось, побачивши її, згадає Калвіна й діда. Не міг ризикувати, хоча все нібито й минулося та забулося. А наступного року написав нашому родичеві в Нью-Гемпширі: «Мені п’ятдесят. Маю все, що тільки може побажати дружина. Пришліть мені хорошу жінку. Мені все одно, хто вона, аби тільки була добра господиня й мала не менш як тридцять п’ять років». І вклав у конверт гроші на залізничний квиток. За два місяці моя майбутня мама приїхала сюди, і того ж дня вони побралися. Скороспішне було весілля, як на нього. Першого разу на те, щоб узяти шлюб, пішло дванадцять років, поки тато, Калвін і Калвінова мама нарешті розшукали діда в Канзасі. Вони утрьох приїхали посеред тижня, а з весіллям перегодили до неділі. Гуляли просто неба, біля струмка. Засмажили бика, поставили бочечку віскі, і прийшли туди всі, кого вони могли сповістити і хто сам про це дізнався. Сходитися туди почали у суботу вранці, а в суботу ввечері прийшов священик. Увесь цей день батькові сестри шили нареченій весільну сукню та фату. Сукню вони змайстрували з мішків з-під борошна, а фату — з протимоскітної сітки, якою власник салуну прикривав картину за шинквасом. Позичили в нього цю сітку. Навіть Калвіну зробили щось схоже на костюм. Мав тоді дванадцять років, і вони хотіли, щоб він був дружбою. А він не хотів. Напередодні увечері взнав, на що його рядять, і наступного ранку (а шлюб призначили десь на шосту-сьому годину), коли всі повставали й поснідали, довелося відкласти обряд, поки знайшли Калвіна. Нарешті знайшовши, змусили його одягти костюм і справили весілля. Калвінова мати була в саморобній сукні та в москітній фаті, а батько, намастивши волосся ведмежим салом, — у привезених із Мексики візерунчастих іспанських чоботах. Дід був за весільного батька. Все б нічого, та тільки поки шукали Калвіна, весільний батько раз у раз ходив прикластися до бочечки, так що коли настав час віддавати наречену, він, замість сповняти обряд, виголосив промову. Почав із Лінкольна та рабства і все допитувався, хто тут посміє заперечити, що Лінкольн для негрів — те саме, що Мойсей для дітей Ізраїлю, і що Червоне море — це кров, яка має пролитися, щоб чорний люд міг дістатися обітованої землі. Не відразу вдалося його втихомирити, щоб весілля пішло своєю колією. А по весіллі молоді пробули там десь місяць. Одного дня дід і батько поїхали на Схід, до Вашингтона й приїхали сюди, діставши від уряду повноваження допомагати звільненим неграм. Перебралися до Джефферсона всі, крім батькових сестер. Дві з трьох вийшли заміж, а наймолодша пішла жити до одної з них. Ну а дід, батько, Калвін та його мати переїхали сюди й купили будинок. А потім сталося те, до чого вони, мабуть, були весь час готові, й батько осамотів, аж поки приїхала моя мати з Нью-Гемпширу. Раніше вони ніколи не бачили одне одного, навіть на знімках. Одружилися того самого дня, коли вона приїхала, а за два роки народилась я, і тато назвав мене Джоанною, на честь своєї першої дружини. Гадаю, навряд чи він хотів ще одного сина. Не дуже добре його пам’ятаю. Тільки одного-єдиного разу він запам’ятався мені як людина, як особистість, — коли повів мене подивитися на могили Калвіна й дідуся. То був погожий весняний день. Пригадую, як я не хотіла туди йти, навіть не знаючи, навіщо це робити. Не хотіла йти під кедри. Не знаю чому. Я ж не могла знати наперед, щó там, мені було всього чотири роки. А навіть якби знала, то мене, дитину, це не налякало б. Мабуть, щось було в батькові, щось таке через нього, крізь нього передалося мені від кедрового гайка. Я відчувала, що він поставив на кедрах якусь печать, а якщо я до них підійду, то ця печать відіб’ється на мені так, що ніколи не зможу забути про неї. Не знаю. Та батько змусив мене піти туди. Ми стояли удвох, і він сказав мені: «Запам’ятай це. Тут лежать твій дід і брат. Убив їх не тільки білий чоловік, але й прокляття, яке Бог послав на цілий народ, коли твого діда, і брата, і мене, і тебе ще й у помині не було. Народ, проклятий і засуджений на віки вічні бути частиною вироку й прокляття білій расі за її гріхи. Затям собі це. Його вирок і Його прокляття. На віки вічні. На мені. На твоїй матері. На тобі, хай навіть ти й дитина. Прокляття на кожній білій дитині, народженій і ще не народженій. Ніхто не уникне цього». А я спитала: «І я теж?» І він відповів: «І ти теж. Передусім — ти». Скільки себе пам’ятаю, я бачила і знала негрів. Сприймала їх, як дощ, чи меблі, чи їжу, чи сон. Але після того я вперше побачила їх не як людей, а як щось таке, у тіні чого живу я, ми, всі білошкірі, всі інші люди. Я думала про те, як нині, завтра і навіки-віків з’являються і з’являтимуться білі діти, — а чорна тінь уже впала на них, ще перед тим як вони вперше вдихнуть повітря. Видавалося мені, що чорна тінь має обриси хреста. Я неначе бачила, як білі діти, ще ні разу не вдихнувши, силкуються виповзти з цієї тіні, а вона не тільки на них, але й під ними — розкинулася, як розкинулися їхні руки, немовби прицвяховані до хрестів. Я бачила всіх немовлят, що прийдуть на світ, всіх тих, що ще не народилися, — довжелезну вервицю