Вільям Фолкнер - Світло в серпні

їх, розп’ятих на чорних хрестах. Тоді я не могла збагнути, уві сні це чи наяву. Але то було жахіття. Ночами я плакала. Нарешті я сказала батькові, спробувала сказати. Ось що я хотіла сказати: мушу порятуватися, вибратися з цієї тіні, бо інакше згину. «Не можеш, — відповів він. — Ти мусиш боротися й рости. А щоб рости, мусиш піднімати цю тінь разом із собою. Але ти ніколи не зможеш підняти її врівень із собою. Тепер, приїхавши сюди, я це розумію, а раніше не тямив. Ти не зможеш позбутися її. Прокляття на чорній расі — це Боже прокляття. А прокляття на білій расі — це чорна людина, яка завжди буде богообраною, бо Господь колись прокляв її…»

Її голос змовк. У неясному отворі відчинених дверей плавали світляки. Нарешті Крістмас порушив тишу:

— Я хотів про щось тебе запитати. Та тепер, здається, я вже знаю відповідь.

Вона не поворухнулася. Її голос був спокійний.

— Що?

— Чому твій батько не вбив цього… як там його… Сарторіса?

— А, ти про це, — сказала вона. Знову запала мовчанка. Повз двері пропливали й пропливали світляки. — А ти б убив. Хіба ні?

— Так, — негайно, як стій, відповів він. І відчув, що жінка дивиться туди, звідки долинає його голос, неначе може розгледіти. Тепер її голос був майже лагідний, такий тихий, такий спокійний.

— Ти зовсім не знаєш, хто твої батьки?

Якби вона могла розгледіти його обличчя, то побачила б, яке воно понуре й задумливе.

— Знаю тільки те, що одне з них — частково нігер. Я тобі вже сказав це.

Вона й досі дивилася на Крістмаса. Він пізнав це по голосі — рівному, знеособленому, допитливому без цікавості.

— А звідки ти про це довідався?

Якийсь час він мовчав. Тоді відповів:

— Не знаю. — І знову замовк. По останніх звуках вона відчула, що Крістмас дивиться вбік, на двері. Його обличчя було похмуре, застигле. І врешті поворухнувся, заговорив. У голосі зазвучав тон — невеселий, та насмішкуватий, водночас серйозний і сардонічний. — А якщо я помилявся, то прірву часу змарнував, хай мене чорти вхоплять.

Тепер вона теж роздумувала вголос, тихо, затамовуючи дух, і досі без крихти жалю до себе, без зайвого копирсання в минулому.

— Я думала про те, чому батько не застрелив полковника Сарторіса. Як гадаю, через свою французьку кров.

— Французьку кров? — перепитав Крістмас. — Невже навіть француз не оскаженіє, якщо хтось за один день уб’є його батька і сина? Напевно, твій батько в релігію вдарився. Либонь, проповідником став.

Вона не квапилася з відповіддю. Пропливали світляки, десь гавкав пес — м’яко, тужливо, далеко.

— Я думала про це, — сказала вона. — На той час усе вже скінчилося. Убивства з мундирами і знаменами, убивства без мундирів і знамен. Нічого хорошого вони не дали. Нічогісінько. А ми були чужинці, зайди й думали інакше, ніж люди, у чий край ми прийшли, непрохані й небажані. Батько був француз, наполовину. Мав досить французької крови, щоб шанувати любов людини до землі, де народилася вона та її родичі. І щоб розуміти: людина буде діяти так, як її навчила рідна земля. Мабуть, саме в цьому річ.

Розділ 12

Ось так почався другий відтинок. Крістмас неначе упав у стічну канаву. Немов із іншого життя оглядався на те перше тверде чоловіче піддавання — піддавання тверде й страшне, як розпад духовного скелета, часточки якого руйнувалися з лускотом, майже чутним вуху, — так що сам акт капітуляції був уже спадом, як для генерала ранок після програної вирішальної битви, коли цей невдаха, поголившись минулого вечора й відчистивши чоботи від грязюки бою, здає свою шаблю переможцям.

У канаві текло тільки вночі. Дні проминали як завжди. Крістмас вирушав на роботу о пів на сьому ранку. Вийшовши з халупи, взагалі не дивився на будинок. О шостій вечора повертався, знову ж таки не дивлячись на нього. Мився, одягав білу сорочку та темні напрасовані штани, йшов на кухню, де на столі вже чекала вечеря, сідав і їв. Ніколи не бачив Джоанни. Але знав, що вона вдома, що пітьма, вповзаючи поміж ці старі стіни, щось ламає й залишає його гнити в чеканні. Знав, як вона провела день, знав, що її дні теж не відрізняються від попередніх, немовби й за неї їх проживає хтось інший. Весь день він уявляв, як вона порається вдома, відсиджує незмінний термін за подряпаним бюро, розпитує і вислуховує негритянок, що приходять до цієї оселі з обох кінців дороги протоптаними за довгі роки стежками, які розбігаються від будинку, неначе спиці від маточини. Про що ці жінки говорять із нею, він не знав, хоча й часто спостерігав, як вони підходять до дому не те щоб потайки, але з якимсь певним намислом, і входять переважно поодинці, хоч іноді й по дві-три, у фартухах, обмотавши голови хустками, а то й накинувши чоловічі піджаки на плечі, згодом виходять і повертаються відцентровими стежками — не прудко, але й не помалу. Згадував їх мигцем, уявляючи: «Тепер вона робить ось це. Тепер вона робить ось те», — та думав про неї небагато. І здогадувався, що за день ця жінка думає про нього не більше, ніж він про неї. Навіть уночі в її темній спальні, коли Джоанна напосідливо й докладно розповідала Крістмасові про свої буденні справи й наполягала, щоб він розповідав їй про свої… це було в дусі коханців: владна й невтолима потреба викладати буденні справи обох у словах, слухати які зовсім не обов’язково. Повечерявши, він ішов туди, де чекала Джоанна. Часто бувало, що не квапився. Час минав, новизна другого відтинку згладжувалася й ставала звичкою. Він стояв у кухонних дверях, дивлячись у пітьму, і бачив, — напевно, передрікаючи, передчуваючи лихе, — дику й безлюдну вулицю, яку вибрав добровільно, яка чекала на нього, і думав: «Таке життя не для мене. Тут мені не місце».

Спершу Крістмаса вразила жалюгідна несамовитість новоанглійського льодовика, який раптом опинився в полум’ї новоанглійського біблійного пекла. Мабуть, він тямив, скільки в цьому самозречення: під нестримним, скаженим поривом ховався відчай ялових безповоротних літ, які вона старалася сквитати, надолужити за ніч, — так, ніби це її остання ніч на світі, — рокуючи себе на пекло своїх предків, живучи не тільки у гріху, але й у бруді. Джоанна мала пристрасть до заборонених слів, невтолиме бажання слухати їх від Крістмаса й вимовляти. Мала дивовижну безособову цікавість дитини до заборонених речей та предметів — глибоку, неослабну цікавість хірурга до людського тіла та його можливостей. А вдень він