Ірен Віталіївна Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

…Вогонь, димова завіса, спалахи петард, натиск, каміння у повітрі…

…Хлопці в спортивній формі і кросівках, що стрибають на щити, немов боксери на рингу — стрибають і відступають, пропускаючи наперед людей, що сунуть з Майдану…

— Ден, — хрипів Вадим. — Я реально бачив, як вони, коли посунув люд, ховалися за щитами!! Їх пропускали!!

…Робокопи в чорній формі і шоломах наздоганяли людей, навалювалися на лежачого вчотирьох, вшістьох, лупашили по головах. Забивши одного, гналися за наступним. Якийсь чолов’яга старшого віку зупинився в розпачі і одразу звалився під ударами одного, потім другого, потім третього…

Кадри замерехтіли.

Шарпання, чиїсь ноги, обличчя лежачого чоловіка…

— Тут мене саданули, — прокоментував Вадим. — Я відповз. Далі — валявся. Скільки не пам’ятаю. Потім — ось це! — знімав телеоб’єктивом…

… На подвір’ї Адміністрації сиділи й лежали люди.

Спецпризначенці лупасили їх по головах кийками і просто — носаками чобіт. Били на смерть. Матюкалися, ставили на коліна, змушували викрикувати гасла, котрі лунали на Майдані…

Це все відбувалося в тиші…

У похмурій ранковій тиші…

Ми мовчали.

— Що скажеш, шефе? — нарешті видихнув Вадим.

— Працюємо, — сказав я.

МАРИНА

Січень у 2014

— Дякую — нам підпалили двері! — кричала в слухавку мати. — Все через тебе!! Сусіди, чорти б їх забрали! — повідомили, кому треба, що ти до Києва подалася! Ми завтра збираємося від заводу на мітинг, май на увазі!

— Який мітинг?

— За владу стояти! Проти заколотників!

— За яку владу, ма? Ту, що з вас останню шкуру дерла? Не смій ходити!

Слухавку схопив батько:

— А сина більше не побачиш, сучко! Виросте нормальним роботягою! Так і знай! Проти влади пішли — кишка тонка! Та я тебе власними руками…

Було чутно, як вони завозилися, відбираючи одне в одного слухавку, як мати сказала: «Ти шо таке на свою дитину кажеш? Йди-но проспись, алкашня чортова!» — і знову закричала в слухавку:

— Повертайся негайно! Там у вас, показують по телеку, вся їжа отруєна! Наркоманів повно! Американці з дітей гени вилучають! А що за гадість ви зробили з йолкою?!

В слухавці залунали схлипування.

— Як Даник? — тихо запитала Марина аби перевести розмову в інше русло.

— Вдома сидить. Я його тепер нікуди не пускаю через тебе! Повертайся, доню…

— Пробач, — сказала Марина. — Пробач…

І поклала слухавку.

Згадка про сина пронизала з голови до ніг вогненним мечем, розрубала навпіл.

Відтепер вона, Марина, мусить ходити з цим невидимим шрамом: розрубана на два непримиренних шматки: рідні люди і рідна країна.

І намагатися не збожеволіти.

…Вона пробула в своєму місті два з половиною місяці, тяжко вирішуючи, що робити далі.

На роботі взяла безстрокову відпустку за свій рахунок. І була впевнена, що ближчим часом не повернеться. Сподівалася побачити хоч якісь зміни в «гумовому» містечку, знайти роботу і забути.

Все забути.

Але змін не побачила.

Змінилися хіба що вивіски на кав’ярнях та магазинах. Гастроном «Звєзда» перетворився на «Дипломат», кнайпа «Пінгвін» на клуб «Вегас». У сквері вирубали старі дуби, облаштувавши на звільненому місці стоянки та майданчики з пивними ятками.

Дивувалася: те яскраве віяло, котре запалахкотіло колись перед нею різнобарвними візерунками і покликало в дорогу — так і лишилося для її колишніх знайомих та однокласників двома щільно припасованими одне до одного стулками.

Тільки тепер ці стулки потьмяніли і злиплися — від горілки і дешевої закусі.

Не розліпити!

Однокласниці — ще молоді жінки — роздулися, немов прострочені консервні бляшанки, перетворилися на опасистих матрон. Але, як і раніше, одягалися в лосини зі стразами і довгі футболки з китайськими і турецькими візерунками. Носили глибокі декольте і власноруч вирощені довгущі нігті, підстрижені квадратом…

Переповідали серіали…

Скаржилися (з уживанням триповерхових конструкцій) на чоловіків і дітей.

І шалено прагнули чогось такого, чому не знали назви — просто «чогось такого…».

Заздрили «столичній»…

Цю заздрість Марина гасила (змушена була гасити, адже заздрість була головним рушієм тутешнього прогресу) відповідним скарженням на невдале особисте життя: мовляв, мати-одиначка, в столиці не прижилася.

Їй співчували і вже не так озлоблено оглядали тонкий стан і елегантний одяг.

Походивши містечком у пошуках роботи та так і не наважившись зайти хоча б до місцевої поліклініки — такої ж облупленої, як лак на нігтях колишніх подруг, Марина з жахом подумала: що вона тут робить і навіщо? Вона відвикла жити з батьками. Точніше — з батьком, котрий таки стребував свій, колись поцуплений нею, «стольник» — тільки в «зеленому» еквіваленті. Проте, вона бачила, як зраділа мати, як обціловувала онука, як пестила його, ніби кожен день з ним — був останнім.

Зрештою, Марина вирішила: назад дороги немає.

Як з Місяця, на який її відправили з квитком в один бік.

Вона — лузер, вона — програла…

У перші дні перебування «на Місяці» приймала дзвінки від Ліни.

Та вимагала не робити дурниць, спокушала столичними новинами, улещувала переліком (до речі, правдивим!) її заслуг і досягнень, нагадувала про дисертацію, яку треба закінчити, про друзів, яким її не вистачає, про пацієнтів, котрі не хочуть йти до іншого лікаря, лиш до неї! Про Любов Данилівну, котра «виплакала всі очі» і вимучила її, Ліну, вибором «смертного вбрання»!

Про Дениса Івановича…

Голос Ліни ставав вкрадливим — і вона говорила про два роки їхнього роману, як про неабияку епопею, гідну пера Петрарки.

Марина мовчала. Якби ти, дівчинко моя, знала, що ця «епопея» розпочалася тоді, коли я була молодшою за тебе!..

— Денис Іванович скоро повертається, — відказувала вона. — І не один.

Нарешті, після марних умовлянь, Ліна вигукнула:

— Ти просто боягузка! І зрадниця, до того ж… Знай: ти зробила з мене те, чим я є зараз. Ти! І ніхто інший! Якби не ти, я б сиділа зараз в спецінтернаті і клеїла коробки! Ти — моя точка відліку. Пам’ятаєш, як ти мене вчила? Точка відліку!

І — після того більше не телефонувала…

…Осінь підступила непомітно, адже була напрочуд теплою.

Вересень плавно перетік у жовтень, жовтень — в листопад. Даник пішов до школи, не розуміючи, чому вони не повертаються в старий двір, де лишилися друзі.

Ці чи не щоденні запитання сина так само мучили Марину, як і Лінині дзвінки: чи має право тягнути його за собою — в ту ж безвихідь. Чи не є це з її боку звичайним егоїзмом? Егоїзмом і, як казала Ліна, боягузтвом? Адже кажуть скрізь: за любов треба боротися.

Дурницю кажуть. Не буде вона ні за що боротися! Боротьба ця складна, виснажлива і безглузда. Досить і того, що має — пару років