Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Ґудзик-2. Десять років по тому 📚 - Українською

Ірен Віталіївна Роздобудько - Ґудзик-2. Десять років по тому

279
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Ґудзик-2. Десять років по тому" автора Ірен Віталіївна Роздобудько. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 55 56 57 ... 73
Перейти на сторінку:
двері.

* * *

Добре, що я залишив у квартирі молоко, сосиски і ще якісь харчі, котрі встиг купити дорогою з аптеки. Адже, коли я вбіг до помешкання і тихенько аби не розбудити Ліну, прокрався до спальні — її там не було.

Проте, на кухонному столі з наслідками «швидкого перекусу» лежала записка: «Босе, дорогий! Дякую. Не хвилюйтесь: батькам подзвонила, почуваюся більш-менш, двері заклацну. Вибачте: інакше не можу… Ваш Віслюк»…

Так, «Віслюк» був упертим, це я знав напевне. Мабуть, побігла на Михайлівську.

Не гаючи часу, пішов туди ж.

Метро було вщерть забите людьми. Але ніхто ні про що не гомонів. Ніхто не знав і не цікавився, хто і куди їде — ані закликів, ані гасел, ані веселих облич.

Все було не так, як у 2004-му або на самому початку протестів.

Справа, розпочата так ностальгійно-весело, від сьогоднішнього дня запахла кров’ю.

На Михайлівській люди тихо переповідали історію минулої ночі, розгублено віталися зі знайомими, ходили з кінця в кінець.

Біля брами собору, немов гриби, виросли столики, за якими сиділи волонтери — збирали їжу, одяг, ліки, складали списки тих, кого треба розшукати, роздавали листівки.

Люду зібралося доволі багато. Знайти в натовпі Ліну я не зміг. Говорити по мобільному не було сенсу — було надто шумно.

Хтось вдарив мене по плечі. Микола! Поруч стояли мої підлеглі — оператор Вадим і звукорежисер Олена.

Обличчя їхні так само були розгублені, як і у всіх решти.

— Уяви собі, — без жодного привітання, сказав Микола. — Вночі тут люди рятувалися за брамою… Як у середньовіччі…

Я кивнув.

Відверто кажучи, першого дня розгубленості було багато.

Але на її розпливчастому тлі поволі розгорявся гнів і давно притлумлене почуття гідності. Воно ще не було оформлене в слова. Хіба що у вигуки: як?! можна?! було так?! обдурити весь народ?! бити дітей?! Вночі?!…і почуватися безкарними? Фіг! Хрін вам! Банду геть!

— Гадаю, це лише початок, — сказав Вадим.

— …І роботи у нас, — додала Олена, киваючи на його камеру, — буде багато…

Ми, як і всі інші, стояли колом, не знаючи, що робити.

Довкола площі починали кружеляти автівки з прапорами. З кожною хвилиною їх ставало більше. Власне, як і людей.

Хтось виступав з трибуни біля пам’ятника княгині Ользі. Але виступаючих було не чутно. І не видно. Було зрозуміло: Михайлівська надто мала аби вмістити всіх, хто приходить, і що треба вирушати на Майдан. Хоча поки що, як я вже і сказав, жодної організації не спостерігалося — і люди прибували туди, де було затишніше: під стіни собору, котрий вночі так героїчно прийняв поранених.

— Щось можеш спрогнозувати? — запитав Микола.

— Хижак відчув запах крові, — сказав я. — Тепер важко щось передбачити.

— Ну, про що ви говорите, хлопці? — сказала Олена. — Вони ж там, — вона підвела очі вгору, — не зовсім ідіоти! Певно, побачили, що наробили і найближчим часом все владнається на нашу користь. Імпічмент. Нові вибори. Ми ж не в Африці живемо! Світ вже гуде. Перехід влади з одних рук до інших має бути цивілізованим…

Ми з сумнівом поглянули на неї, хоча хотілося вірити, що вона має рацію.

— Про яку цивілізованість ідеться, коли вони марять радянськими снами і навіть не уявляють розмаху нинішньої ситуації! — стенув плечима Вадим.

— Але дуже не хотілося б, щоб подібними снами марили і ті, хто нині виходять на трибуни… — додав Микола. — А ти що скажеш? — звернувся до мене.

— Цей сценарій писався давно, — сказав я. — І не тут — в Кремлі. Я думаю, що тепер все буде по-дорослому…

— Побачимо! — сказала Олена.

І мене пересмикнуло від цього слова.

Я призначив їм зустріч пізно увечері в офісі, адже у мене визрівала ідея робити репортажі з місця подій — треба було обміркувати. Попрощався і пішов шукати Ліну з тією ж пропозицією, а точніше — волею мені даною. Все ще не міг позбутися згадки про її розбиту голову. Нехай сидить у студії! Далі будуть наші справи. Адже нині на площі зібралася сила-силенна кремезних мужиків різного віку…

Звечоріло і людей зібралося стільки, що вони стояли впритул не тільки на площі, а й по обидва боки дороги, якою їздило вже зо два чи зо три десятки автомобілів — з прапорами на вікнах і капотах. Біля муру стихійно організовувались загони, озброєні хто чим — кийками, черенками від лопат, дошками.

У те, що це все бутафорія, вірилося дедалі менше.

Але…

Але я бачив смерть ще там, в Афгані, і за ці роки став переконаним пацифістом. Хлопці, що шикувалися біля брами, були того віку, як я тоді. Десь в глибині душі я вважав, що протести мають бути мирними. Такими, до яких і закликали опозиціонери: будемо стояти. На Майдані.

Скільки треба…

Звісно, шлях до демократії, на жаль, всіяний жертвами. І задача всіх нормальних громадян зробити так, щоб цих жертв не було. Не полишала мене й інша тривожна думка про звичайну пастку всіх революцій: після ейфорії і піднесення, емоційна гойдалка летить в інший бік, починається критиканство і… черговий перерозподіл влади. Як зробити аби жертви не стали марними? І чи стануть вони не марними, якщо доведеться брати до рук ось таку «зброю» — дерев’яні черенки від лопат.

І чи вистачить такої зброї — проти справжньої?

І чи можлива — справжня?

Не знаю, чи вірив я в це, але тиняючись площею до пізньої ночі, а наступного дня — по Майдану, де зібралося близько мільйона людей, пішов до офісу — організовувати роботу.

Потелефонував матері, сказав, що буду працювати кілька днів, попросив не хвилюватися і порадів, що завбачливо витягнув cam-модуль з телевізора.

Побожився, що «беруся за розум», починаю працювати аби не спочивати на зароблених в Америці лаврах.

…Вранці, годині о п’ятій, коли ми з Оленою (послухалася «наказу» лише вона. Ліну я так і не знайшов!) — очманіли від кави і сигаретного диму, в двері ввалився Вадим.

Брудний, з почорнілим обличчям. Хилитався, немов п’яний. Не зронивши ані пари з вуст, витягнув з камери касету. Кинув мені. Впав у крісло, затуляючи обличчя руками.

— Хлоп’ята, жєсть… — прохрипів він і вилаявся. — Цього не може бути…

Я поставив касету.

І Олена почала шалено ридати чи не з перших кадрів, досить хаотичних і сумбурних.

…Тридцять білих автобусів, що в’їжджають на Банкову.

Крик: «Колян, тітушек привезли!» і після лайки: «За двєсти гривень даже полмозга не купить!».

…Екскаватор на Інститутській, що суне на військовий ланцюг…

…Кілька людей метушаться між ланцюгом міліції і натовпом, їх змітають, притискають

1 ... 55 56 57 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ґудзик-2. Десять років по тому», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ґудзик-2. Десять років по тому"