Кетрін Стокетт - Прислуга

не знала. Тоді біла дівчинка говорить: «Гаразд, гляньмо. У тебе є волосся й у мене є волосся». І я легенько скуйовджую волоссячко Мей Моблі.

— Маленька темношкіра дівчинка говорить: «Я маю ніс, і ти маєш ніс».

Я легенько щипаю Крихітку за носика. Дівчинка дотягується до мого носа й робить те саме.

— Маленька біла дівчинка говорить: «У мене є пальці на ногах, і в тебе вони є», — я трохи ворушу її пальчиками на ногах, але Крихітка не може дістатися до моїх, бо я взута в робочі білі мешти.

— «Отже, у нас усе однакове, крім кольору», — говорить маленька чорна дівчинка, і біла з нею погоджується. І вони подружилися. Кінець.

Крихітка дивиться на мене. Боже, це була поганенька історія. Вона навіть не мала сюжету. Проте Мей Моблі всміхається й просить:

— Розкажи ще раз.

Так і роблю. На четвертому разі вона засинає, а я шепочу:

— Наступного разу я розповім тобі кращу казочку.

— Хіба в нас немає більше рушників, Ейбілін? Ось цей годиться, ми ж не можемо взяти отой старий, пошарпаний. Я б умерла від сорому! Гадаю, в такому разі ми просто візьмемо ось цей.

Міс Ліфолт дуже схвильована. Ні вона, ні містер Ліфолт не належать до клубу плавців, ні навіть не відвідують непоказний басейн «Броадмур». Міс Гіллі зателефонувала сьогодні вранці й запитала, чи вони з Крихіткою не хотіли б поплавати у «Джексон Кантрі Клаб», а таке запрошення міс Ліфолт отримувала від сили зо два рази за життя. Напевно, я там бувала частіше за неї.

Там не платять готівкою: треба бути членом клубу й записувати все на свій рахунок. А знаючи міс Гіллі, яка не любить за когось платити, припускаю, що вона сама приєдналася до когось, із ким відвідує «Кантрі клаб» і хто сплачує членські внески.

Ми й досі не чули нічого нового про сумку. І не бачили міс Гіллі впродовж п’яти днів. Міс Скітер теж її не бачила, а це вже недобре. Їх же вважають найкращими подружками. Міс Скітер принесла перший розділ про Мінні минулого вечора. Міс Волтер — не булка з маслом, і якби про це дізналася міс Гіллі, то навіть не знаю, щоб із нами сталось. Я лише сподіваюся, що міс Скітер не така налякана, щоб розповісти мені про якісь новини.

Я одягаю на Крихітку жовте бікіні.

— Ти повинна залишатися у маєчці сьогодні. Навіть маленьким дітям не дозволено купатися голенькими у клубному ­басейні.

Ні неграм, ні євреям. Я колись працювала на Ґолдманів. Євреї Джексона плавають у «Колоніал Кантрі Клаб», а негри — в озері Мей.

Я починаю годувати Крихітку сендвічем з арахісовим маслом, коли дзвонить телефон.

— Резиденція міс Ліфолт.

— О, Ейбілін. Привіт, це Скітер. Елізабет є?

— Вітаю, міс Скітер… — Я оглядаюся на міс Ліфолт, хочу простягнути їй слухавку, та вона махає руками, хитає головою й самими губами: «Ні, скажи, що мене тут немає».

— Вона… Вона пішла, міс Скітер, — витискаю я й дивлюся просто в очі міс Ліфолт, говорячи неправду. Я цього не розумію. Міс Скітер є членом клубу й запросити її не складає проблеми.

Пополудні ми троє вмощуємось у синій «форд-ферлейн» міс Ліфолт. Я кладу сумку з термосом, у якому яблучний сік, сирними крекерами й арахісом поруч із нами на заднє сидіння. Також ми взяли дві пляшки кока-коли, які незабаром нагріються так, що замінять нам каву.

Сподіваюся, міс Ліфолт знає, що міс Гіллі не збирається вмовляти нас піти до бару. Одному Господу відомо, чому вона нас запросила сьогодні.

Крихітка залазить до мене на коліна. Я опускаю вікно, й теп­лий вітерець пестить наші обличчя. Міс Ліфолт поправляє своє волосся, тому то призупиняється, то різко рушає, а мене починає нудити (краще б вона тримала кермо обома руками).

Ми проминаємо «Бен Франклін», павільйон із морозивом «Сіл-Лілі» — вони мають розсувне віконечко із заднього боку, тож темношкірі також можуть поласувати морозивом. Мої ноги починають пітніти, бо я тримаю на руках Крихітку.

Згодом ми виїжджаємо на довгу вибоїсту дорогу з пасовищами з обох боків і коровами, що хвостами обганяють мух. Ми нараховуємо двадцять шість корів, але Мей Моблі просто вигукує десять після кожної дев’ятої, бо це найбільш відоме їй число.

Через п’ятнадцять хвилин ми виїжджаємо на бруківку. Клуб — низька біла будівля, обсаджена навколо колючими ­кущами, далеко не така вишукана, як подейкують. Перед нею є чимало місць для паркування, та міс Ліфолт, мить подумавши, паркується позаду клубу.

Ми ступаємо на асфальт, відчуваючи, як нас обдає жаром. В одній руці я тримаю паперовий пакет, в іншій — руку Мей Моблі, й ми насилу плентаємося через цю чорну паруючу ділянку. Здається, наче ми на грилі й зараз підсмажимось, як кукурудзяні качани. Моє обличчя витягується, шкіра обпалюється на сонці. Крихітка ледве перебирає ногами, чіпляючись за мою руку. Вона має такий нещасний вигляд, мовби щойно ді­стала льопанця. Міс Ліфолт важко дихає та, суплячись, глипає на двері, до яких іще десь двадцять ярдів. Припускаю, вона вже шкодує, що припаркувалася так далеко. Відчуваю, ніби пасмо мого волосся зараз загориться — воно починає нестерпно свербіти, проте я не можу почухатись, бо обидві руки зайняті й ой-ой! Хтось загасив полум’я. У холі стало темніше, прохолодно, слава Господу. Ми кліпаємо.

Потім міс Ліфолт роззирається, засліплена та присоромлена, тому я показую на бокові двері:

— Басейн тут, мем.

Здається, вона вдячна, що я знаю дорогу, тож вона не мусить запитувати, як якась біднота.

Ми відчиняємо двері, й сонце знову засліплює нам очі, проте тут набагато краще, прохолодніше. Басейн виблискує блакиттю. Навіси в чорно-білу смужку здаються дуже чистими. Повітря пахне господарським милом. Діти сміються та бризкаються, а дамочки лежать навколо в купальниках і сонячних окулярах, читаючи журнали.

Міс Ліфолт шукає очима міс Гіллі. Та одягнена у білий капелюх із широкими крисами, сукню в чорно-білий горошок і більші на розмір білі сандалі з пряжками. Міс Ліфолт похмура, бо почувається не у своїй тарілці, та силкується всміхатися, щоб ніхто цього не помітив.

— Ось вона. — Йдемо за міс Ліфолт навколо басейну до міс Гіллі, що лежить у червоному купальникові. Вона відпочиває в шезлонгу, стежачи за дітьми, що купаються. Бачу двох незнайомих служниць з іншими сім’ями, але не Юл Мей.

— Ось і ви, — каже міс Гіллі. — О, Мей Моблі, у цьому бікіні ти неначе маленький жовтий м’ячик. Ейбілін, діти он там, у дитячому басейні. Ти можеш присісти в затінку, трохи позаду й наглядати за ними. Не дозволяй Вільяму бризкати на дівчат.

Міс Ліфолт лягає у шезлонг поряд із міс Гіллі, а я сідаю за столик під парасолькою, дещо позаду дам. Стягую з ніг панчохи, щоб висушити піт. Тут досить хороше місце, щоб чути, про що вони розмовляють.

— Юл Мей, — міс Гіллі хитає головою до міс Ліфолт, — Її другий день немає. Я тобі говорю, ця дівчина в мене до­грається.

Добре, одну загадку розгадано. Міс Гіллі запросила міс Ліфолт, бо знала, що вона приїде зі мною.

Міс Гіллі наливає ще трохи кокосової олії на огрядні, засмаглі ноги й починає розтирати.

Вона така жирна, що аж блищить.

— Я вже готова їхати на морське узбережжя, — каже міс Гіллі. — Три тижні на