Кетрін Стокетт - Прислуга

— Ми обидві знаємо. Погано буде, — важко зітхаю я.

— Але що саме вони зроблять? Прив’яжуть до вантажівки й протягнуть вулицею? Пристрелять мене на подвір’ї перед моїми дітьми? Чи просто заморять голодом?

Мер Томпсон виступає по радіо, розписуючи, як він співчуває родині Еверс. Поглядаю на відчинені задні двері, й у мене знову виникає відчуття, що за нами стежать (особливо, коли в кімнаті звучить голос білого).

— Ми ж… ми ж не боремося за громадянські права. Просто розповідаємо історії, які відбувалися насправді.

Вимикаю радіо, беру руку Мінні у свою. Так ми й сидимо. Мінні втупилась у розчавлену на стіні міль, я — у шматок червоного м’яса, що засохло на пательні.

У Мінніних очах спустошлива самотність.

— Якби Лерой був зараз удома, — шепоче вона.

Сумніваюся, що такі слова раніше лунали в цьому будинкові.

Дні минають, а Джексон, штат Міссісіпі, вирує, як казанок із киплячою водою. По телику в міс Ліфолт показували, як натовпи чорношкірих пройшли маршем по Гай-стрит наступного дня після похорону містера Еверса. Триста людей заарештували. Газета для темношкірих пише, що на поминальну службу прийшли тисячі, серед яких білих можна було перерахувати на пальцях однієї руки. Поліції відоме ім’я вбивці, та вони відмовляються назвати його.

Я дізналася, що сім’я Еверс не ховатиме Медґара у Міссісіпі. Його тіло перевезуть до Вашингтона, на Арлінґтонське кладовище, й, гадаю, Мирлі пишається цим. Мала би пишатися. Хоч на її місці я б воліла, щоб він залишився тут, поруч. У газеті я прочитала, що сам президент Сполучених Штатів порадив мерові Томпсону працювати краще. Створити комітет із білих і чорних для вирішення місцевих проблем. Але мер Томпсон сказав президенту Кеннеді: «Я не маю наміру створювати міжрасовий комітет. Не обманюватимемо себе. Я прихильник поділу рас, і так і має бути».

Через кілька днів мер знову виступив по радіо.

— Джексон, Міссісіпі, — майже рай на землі, — заявив він. — І так буде до кінця наших днів.

Удруге за два місяці Джексон, штат Міссісіпі, потрапив до журналу «Лайф». Одначе цього разу ми були на обкладинці.

Розділ 15

Про Медґара Еверса у будинку міс Ліфолт не говорять. Коли вона повертається з обідньої зустрічі, я просто перемикаю приймач на іншу станцію. Усе йде так, як зазвичай у літній полудень. Я й досі нічого не чула про міс Гіллі, й від самої думки про це мені стає зле.

Через день після похорону Еверса відвідати нас приїхала мама міс Ліфолт. Проживає у Ґрінвуді, Міссісіпі, й зараз прямує до Нового Орлеана. Вона не стукає у двері. Міс Фредерікс просто впливає до кімнати, де я прасую, й обдаровує мене своєю кислою усмішкою. Кваплюся повідомити міс Ліфолт, хто прийшов.

— Мамо! Ти так рано! Ти, напевно, прокинулася спозарання сьогодні! Маю надію, ти не зовсім змучилася! — каже міс Ліфолт, поспішаючи до вітальні й на ходу якомога швидше прибираючи розкидані іграшки. Вона стріляє у мене поглядом, який означає «негайно». Я швидко кладу зім’яті сорочки містера Ліфолта до кошика для білизни й беру ганчірку, щоб витерти брудне від желе личко Крихітки.

— І крім усього, ти маєш такий свіжий і стильний вигляд сьогодні, мамусю. — Міс Ліфолт намагається витиснути із себе якнайщирішу усмішку. — Ти задоволена своїм шопінгом?

Судячи із шикарного «б’юїка», на якому вона прибула, та з її дорогих туфель, переконана, що у міс Фредерікс значно більше грошей, ніж у містера та міс Ліфолт.

— Я захотіла перервати поїздку та сподівалася, що ти відвезеш мене на обід до «Роберт Е. Лі», — видає міс Фредерікс.

Я не знаю, як ця жінка сама себе витримує. Якось мені довелося чути, як містер і міс Ліфолт сварилися з того приводу, що щоразу, під час свого приїзду, міс Фредерікс переконує міс Ліфолт зводити її до наймоднішого у місті закладу, де бідолаха змушена оплачувати рахунок.

Міс Ліфолт пропонує:

— А може, Ейбілін приготує нам обід удома? У нас є досить смачна шинка й трохи…

— Я заїхала, щоб піти кудись пообідати, а не їсти тут.

— Гаразд, гаразд, мамо. Я тільки візьму сумочку.

Міс Фредерікс дивиться на Мей Моблі, яка грається зі своєю лялькою Клавдією на підлозі. Вона нагинається та обнімає малу.

— Мей Моблі, тобі сподобалося платтячко з буфами, що я надіслала минулого тижня?

— Так, — відповідає Крихітка своїй бабусі. Я мусила показати міс Ліфолт, яким тісним було це плаття в талії. Дівчинка в ньому ставала повнішою.

Міс Фредерікс насупилася до Мей Моблі.

— Ти повинна казати «так, мем», юна леді, ти мене чуєш?

Мей Моблі знуджено глягула на неї, повторюючи «Так, мем». — Але я знаю, про що вона думає. Вона думає «Чудово. Саме те, що мені сьогодні потрібно. Ще одна людина в цьому будинку, якій я не подобаюсь».

Вони попрямували до дверей. Міс Фредерікс кліщем учепилась в руку міс Ліфолт.

— Ти не знаєш, як знайти хорошу служницю, Елізабет. Це її обов’язок навчити Мей Моблі хороших манер.

— Гаразд, мамо, ми над цим подумаємо.

— Ти не можеш просто найняти будь-кого та сподіватися, що тобі пощастить.

Через трохи я зготувала Крихітці бутерброд із шинкою, від якого відмовилася міс Фредерікс. Але Мей Моблі вкусила один раз і відсунула його.

— Мені погано, мені болить голецко, Ейбі.

Я знаю, що таке «голецко» та що із цим робити. Мей Моблі підхопила літню застуду. Я розігріваю їй чашку водички з медом і лимоном для смаку.

Та насправді моїй дівчинці потрібна просто гарна історія перед сном. Я беру її на руки, замислюючись над тим, як вона щодня підростає. За кілька місяців їй виповниться три, вона кругленька, мов гарбузик.

Кожного полудня перед сном я та моя Крихітка вмощуємось у крісло-гойдалку, і я їй повторюю:

— Ти добра, ти розумна й ти дуже важлива.

Але вона підростає, і я розумію, що незабаром цих кількох слів уже буде недостатньо для неї.

— Ейбі, почитай мені казочку?

Я гортаю книжку, шукаючи, що б таке їй почитати. Я не можу читати «Допитливий Джордж», бо вона не захоче знову її слухати. Як і «Маленьке курчатко» чи «Мадлен».

Тому ми певний час просто гойдаємось у кріслі. Мей Моблі схиляє голівку на мою уніформу. Ми спостерігаємо за дощем, що падає у воду в зеленому пластиковому басейні. Я промовляю молитву за Мирлі Еверс, міркуючи, що треба було відпроситися з роботи й піти на похорон. Хтось мені розказував, як тихесенько плакав її десятирічний синочок упродовж усієї церемонії. Я колишу маленьку й молюся, відчуваючи нестерпний сум. Не знаю, що в мене вступило, та слова самі вихопились:

— Жили-були на світі дві маленькі дівчинки, — почала я. — Одна мала чорну шкіру, а інша — світлу.

Мей Моблі дивиться на мене. Вона слухає.

— Маленька темношкіра дівчинка говорить до білої: «Чому твоя шкіра стала такою білою?» А біла їй: «Я не знаю. А чому твоя така чорна? Як ти думаєш, що б це могло означати?» Але жодна з маленьких цього