Ньюбі Райтер - Де трава зеленіша, Ньюбі Райтер

- Так, звісно! - Юля вже була готова повертати свою репутацію бездоганної працівниці назад. - Що потрібно робити?

Наступну годину дівчина сортувала листівки, чіпляла на спеціальну дошку магніти, перебирала коробки з солодощами, реєструючи їх термін придатності, витирала пил з посуду та вчилася користуватися касою. 

- Не знаю, чому Карлуш за тебе хвилювався? - мовив Габріель, розпаковуючи партію футболок, з написом “Portugal” та “I❤️Aveiro”. - Ти дуже здібна учениця. Думаю, проблем у мене з тобою не буде!

“Ну хоч якийсь приємний момент за сьогодні”, - подумала Юля, а вголос додала: - Ну-ну, ще перехвалиш мене! Може до обіду ще щось тут зіпсую!

- До речі, про обід! - зрадів Габріель. - Закриваємось через десять хвилин. Сьогодні їмо разом, а з завтрашнього дня будемо обідати по черзі, щоб не зачинятися. Карлуш цього не схвалює. Особливо, коли працюють двоє.

- А в тебе тут вже були помічники, як я розумію? - запитала дівчина.

- Так, декілька було, - відповів той. - Але не витримали напруги.

- Напруги? - здивовано мовила Юля. - За пів дня тут покупців п’ять було.

- Це тому, що погоди сьогодні немає. Он як дощити почало! А зазвичай у сонячні дні народу тут чимало! І одній людині впоратися з потоком клієнтів дуже важко. Особливо, новеньким.

- Ну це мені не загрожує, - махнула рукою дівчина. - У хорошу погоду я буду гідом.

- О, а Карлуш мене про це не попередив! - засмутився юнак. - Я думав, що у мене нарешті з’явиться ще пара рук в магазині.

- Можеш на мою пару рук покластися, - запевнила Юля, - але лише у непогоду. 

- Ну, не лише! Я ж через два тижні їду у тижневу відпустку, так що сонце чи дощ - тобі доведеться тут торгувати без мене. Боїшся??? - мовив він спеціально страшним голосом.

- Мене вже мало що може налякати! - запевнила його Юля. - Ну то що, гайда обідати?

Решта дня пройшла на позитиві. Габріель розповідав про асортимент товару, показував зошит з цінами, а потім до кінця робочого дня Юля вивчала програму, через яку пробиваються покупки та вчилася користуватися портативним терміналом для оплати товарів карткою.

- На сьогодні все, - мовив юнак, заносячи останній стенд з листівками всередину магазину. - Зачиняємося! Ти зараз додому?

- А є інші пропозиції? - усміхнулася Юля.

- Є! Хочу тебе трішки з нашим містом познайомити. І пригостити кавою. А потім я тебе проведу, щоб не загубилася, - пожартував Габріель.

Перспектива сидіти у маленькій похмурій кімнаті або слухати на кухні своїх нових сусідів не надихала. Тож дівчина погодилася. Дощ під вечір вщух, а хмари розсіялися. При світлі сонця, що заходило, Авейру здавався зовсім іншим. Приємнішим і яскравішим. Вузенькі вулички з невеличкими ресторанами та кафе, запах смаженої риби на грилі, синь неба, що відображалася у водах каналу, розмальовані гондоли, які легенько погойдувалися на хвилях - все це робило місто затишним та привітним.

За філіжанкою ароматної кави, Габріель більше не говорив про роботу. Він розповідав про своє рідне місто. Розповідав захоплено, ніби воно було найкращим місцем на планеті. І Юля одразу ж закохалася. Ні, не в юнака. Хоча той був дуже милим та навіть симпатичним. Вона закохалася в Авейру. В цю “португальську Венецію”, яка відкрила їй свої обійми і прийняла її. Хай хоч на короткий проміжок часу. Але Юля знала - коли вона повернеться в Україну, саме за цим містом сумуватиме найбільше…

*  *  *

- У тебе з’явився кавалер?

Це було перше питання, яке Юля почула, вийшовши з ванної кімнати. Сьогодні будильник її не підвів, і в душ вона потрапила першою. На порозі з рушником в руках вже стояв Кріштіану. 

- Звідки ти взяв таку інформацію? - дівчині взагалі не хотілося зараз спілкуватися. А цей надокучливий красунчик починав її все більше дратувати.

- Сорока на хвості принесла, що тебе вчора хтось додому провів…

- А цю сороку, випадково, не Мартою звати? Вона вчора біля хвіртки стояла, коли я прийшла з роботи.

- Це не важливо, - відмахнувся хлопець. - То хто то був?

- Якби хотіла з тобою поділитися, постукала б ще вчора у твої двері й усе розповіла, - іронічно відповіла Юля і, не чекаючи відповіді, швиденько побігла коридором до своєї кімнати збиратися на роботу.

Настрій сьогодні був кращим. Вона підготувалася ще ввечері. Зробила собі бутербродів на ранок та плов на обід та поставила судочки у холодильник, загорнувши у плівку та наклеївши наліпку “Їжа вбиває. І її власниця також”. На стільчику вже висіли джинси та попрасована відучора кофтинка. Навіть голову встигла помити, і тепер нашвидкуруч її сушила. 

Габріель вчора дійсно провів її додому. І добре зробив, адже при світлі ліхтарів вона легко могла б заблукати у цих схожих одна на одну вуличках. Надворі стояла Марта, яка з ними і привіталася. Мабуть, потім побігла й одразу ж розпатякала усім про таємничого друга нової сусідки. І тут плітки… Куди ж від них подітися?

Дорога до сувенірного магазина зайняла трохи більше ніж двадцять хвилин. Пішохідний маршрут виявився коротшим за автомобільний, адже можна було йти навпростець. Що Юля і зробила. Мрячив невеликий дощик, але навіть він не міг зіпсувати хорошого настрою. Дорогою дівчина забігла у кав’ярню і захопила дві кави з молоком для себе та Габріеля. Юнак вже чекав біля магазина.