Любава Олійник - Рута. Та, що вірить в кохання, Любава Олійник

— Любий Хранителю, що саме Вам принести? — мені було несила дивитися на його стомлену постать.

— Я чекав на Тебе, Руто.

Його голос був ледь чутний, і я несміливо підійшла ближче до ліжка.

— Сідай, — змучено показав своєю чорною рукою на край ліжка.

Я миттю сіла, жадібно ловлячи кожне його важке слово.

— Пророцтво збувається…

Ці загадкові слова він казав ще зранку, і я зовсім не надала їм важливого значення, але ж він має на увазі зовсім не мене з Гераклідом.

— Що саме Ви маєте на увазі, любий Вчителю?

Він глибоко і тихо зітхнув, немов збираючись сказати щось надзвичайно важливе.

— Я є Хранителем Білої Вежі більше шістдесяти років. За цей тривалий час відбувалося багато як важливих, так і дріб'язкових подій. На моїх очах виросло багато поколінь талановитих цілителів, мудрих знахарів, гірських мольфарів, лісових ворожбитів, бойових магів, досвідчених волхвів, відаючих цілительок та чаклунів. Важко навіть всіх їх перелічити, хоча у пам’яті швидко спливає кожен з них.

Будомир несподівано став дивитися в стелю, складалося враження, що він щось там бачить, або, можливо, зараз знаходиться зовсім не тут.

— Коли я переймав цей почесний титул з рук мудрого попередника, Хранителя Свирида, то  спитав: «Доки мені слід бути Хранителем? І як Ви точно знали, що настав час передати свій чарівний посох?» І тоді мені старий Мудрець промовив такі загадкові слова: «Коли побачиш світанок на долонях, тоді твій час і прийде»…

Він зненацька замовк, а його пильний погляд раптово спрямувався на мене. Сили покидали його з кожною хвилиною. Змучений, але надзвичайно ясний погляд Будомира викликав у мене щемливу тугу і глибокий сум.

— Руто, скажи Меланії, щоб вона негайно покликала ваших вчителів та моїх помічників. Настав мій останній час сповістити свою волю…