Ірен Кларк - Гра без правил, Ірен Кларк

— Треба їхати, — сказала я, сідаючи на ліжку й починаючи вдягатися.

Марат підняв брову, спираючись на лікоть.

— І куди це ми так швидко?

Я потягнулася за футболкою, але Марат її спритно перехопив.

— Марат… — протягнула я, зиркнувши на нього з-під вій.

— Лано, я тебе слухаю, — з цілковитою невинністю відповів він, крутячи футболку в руках.

— Мені треба їхати, бо в мене є шанс нарешті хоч щось зрозуміти, — відповіла я, намагаючись забрати свою річ.

Він легко підняв її вище, змушуючи мене нахилитися ближче.

— Тебе так нервують загадки?

— Мене нервує все, що не дає мені отримати відповіді, — відповіла я, хапаючи його за зап’ястя.

Марат трохи нахилився вперед, його губи майже торкнулися мого вуха.

— А я? Я тебе нервую?

Я міцніше стиснула пальці на його руці.

— Ти мене бісиш. Це різні речі.

Марат розсміявся, але таки віддав мені футболку.

— Ти без мене не поїдеш, — сказав він уже серйозніше, піднімаючись.

Я вдягнулася і скептично глянула на нього.

— Що, хвилюєшся за мене?

Марат закотив очі, але в кутиках його губ промайнув ледь помітний усміх.

— Лано, нас двічі майже не вбили, і це тільки на цьому тижні.

Я зітхнула, закінчуючи застібати кобуру.

— Так. Насичений тиждень.

Він хмикнув, нахилившись до мене.

— Отож. Тому я їду з тобою.

Я підняла погляд, і наші очі зустрілися. Напруга між нами знову згустилася, від чого повітря в кімнаті стало важчим.

Я усміхнулася.

— Добре. Але якщо це пастка, ти перший лізеш під кулі.

— Що ж, — Марат знизав плечима, надягаючи куртку, — приємно знати, що ти мене так цінуєш.

Я тільки засміялася, ховаючи ніж у чобіт.