Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

— Вони чудові, — промовила я, хоча відчувала, як в мені росте певний дискомфорт. Це був той момент, коли слова не співпадали з емоціями. Але не могла заперечити, що сережки дійсно були красивими.

Тимур спостерігав за моєю реакцією з виразом, який я не могла розшифрувати. Його погляд був занадто спокійний, наче він вже давно знав, як все мало бути.

— Я думаю, вони підійдуть тобі, — сказав він, і в його голосі була та сама легкість.

Від його слів мене знову охопила незрозуміла тривога. Мені не подобалося, як він впливав на мене. Як я не могла просто взяти й відштовхнути його, залишити в минулому, де він був лише частиною мого розчарування. Та все ж я відчула, як тяжіння до нього починало знову брати верх. Тієї миті, коли наші погляди зустрілися, я зрозуміла — я не можу повністю позбутися цього зв’язку.

Я глибоко вдихнула і намагалась зібратися, щоб сказати щось, що не звучало б занадто емоційно.

— Це… дуже красиво, дякую, — вимовила я.

Тимур лише усміхнувся, немов знаючи, що ці слова означали більше, ніж я готова була визнати. Його погляд був сповнений того спокою і впевненості, що дратувала, і одночасно тягнула до нього.

— Я радий, що тобі сподобалось, — сказав він, але в його голосі лунала тонка нотка, ніби він вже давно знав, як це буде. І, можливо, це було саме те, чого я боялася — він все розумів краще за мене.