Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Розділ 24. Ти не маєш права залишатися тут

Тимур

Я спостерігав, як Тіна дивилася на сережки. Її пальці торкнулися холодного каміння, але в погляді не було того щирого захвату, якого я очікував. Вона вагалася.

Я знав, що їй сподобалися. Її батьки мовчали, спостерігаючи за нами.

Тіна підняла на мене погляд.

— Це… дуже красиво, дякую, — промовила вона, але її голос був надто рівним, ніби Квіточка намагалася не видати справжніх почуттів.

Я усміхнувся.

— Я радий, що тобі сподобалося.

Квіточка хотіла щось сказати, але передумала. Я бачив, як у ній боролися емоції, які вона намагалася вирішити, що робити далі.

Я нахилився трохи ближче, опираючись на край столу.

— Надягнеш їх?

Христина здригнулася, але швидко взяла себе в руки.

— Зараз?

— А чому ні?

Я помітив, як вона стиснула коробочку. О, я знав, як вона ненавидить такі моменти — коли її ставлять перед вибором, та ще й так нахабно!

— Якщо не хочеш, я не наполягаю, — підкинув я приманку, прекрасно знаючи, що це лише підштовхне її.

Очікувано, Тіна стиснула губи, а потім, демонстративно-повільно, зняла сережку й почала одягати мою.

Я спостерігав, розтягуючи усмішку. Стежив за кожним її рухом.

Коли обидві сережки опинилися на місці, вона подивилася на мене, ніби кидала виклик.

— Задоволений?

Я ледь помітно кивнув.

— Дуже.

Квіточка хотіла щось відповісти, але тут заговорила її мати:

— Ой, доню, вони тобі дуже личать! Правда ж, чудові?

Батько лише хмикнув, продовжуючи їсти.

Тіна не відповіла матері, але я бачив, що вона теж це знала.

— Ну що ж, — сказав я, зайнявши своє місце за столом та підніявши келих з вином. — За іменинницю.

Тіна теж підняла свій келих, але її погляд залишався настороженим.

Усміхнувся. Відпив вина, не відводячи від неї погляду. Вона теж зробила ковток, але в її очах з’явилося щось, що я не міг одразу розшифрувати — чи то виклик, чи то спроба сховати справжні емоції.

— Ну, як відчуття? — запитав я, ледве помітно кивнувши на сережки.

Квіточка зітхнула, ніби вагалася, чи варто відповідати.

— Незвично, — нарешті промовила.

— Але ж не погано?

Вона не відповіла, лише відвела погляд у бік.

Її мати дивилася на нас спокійно. Батько ж, навпаки, виглядав настороженим, і мені не треба було бути генієм, щоб зрозуміти, що він думав про всю цю ситуацію.

Я вирішив не загострювати.

— Христино, у тебе сьогодні день народження, тож сподіваюся, що ти хоча б трохи задоволена, — промовив я, підбираючи слова так, щоб не змусити її знову захищатися.

Вона глянула на мене.

— День народження — це просто дата.

— Але ж не будь-яка дата, — заперечив я. — Це день, коли всі нагадують тобі, яка ти важлива.

Тіна зітхнула.

— Ти завжди вмів говорити красиво.

Я усміхнувся.

— І це ще я стримуюся!

Губи її ледь помітно сіпнулися. О, майже усмішка! Але вона швидко взяла себе в руки.

— Я піду провітрюся.

Тіна піднялася і попрямувала на ґанок.

Я витримав драматичну паузу рівно на секунду, потім піднявся.

— Я теж.

І, поки її батьки не встигли заперечити, поспішив слідом.

Я вийшов слідом за нею. Квіточка стояла, спершись на поручні, втупившись у темряву, ніби там роздавали відповіді на всі запитання життя.

— Ти ж розумієш, що я не просто так тут, — сказав я, зупинившись поруч.

Вона не відповіла одразу.

— Я знаю.

Я наблизився ще трохи.

— То, може, і ти перестанеш прикидатися, що тобі все одно?

Христина різко повернулася до мене.

— Тимуре, годі!

— Чому? Хіба не варто сказати правду? Скільки ти будеш ще себе обманювати. Просто визнай очевидне!

Квіточка дивилася на мене довго. Глибоко. Так, що я ледь не відчув, як щось у мені стискалося.

— А якщо правда в тому, що я не знаю, що з нами робити?

О, Квіточко, це поганий аргумент. Усміхнувся.

— Тоді я допоможу тобі це з’ясувати, — пообіцяв я.

Вона дивилася на мене, і в її погляді змішалися стільки почуттів, що я не міг розібрати, яке з них головне. Розгубленість? Гнів? Ніжність?

Тіна все ще намагалася чинити опір, це було навіть мило.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍