Сумка Шері - Хтось знайомий, Сумка Шері

— Не знаю. Не думаю, що вони зустрічались, окрім як на торішньому пікніку. Він навіть не згадував про неї. Ніколи не думав, що він із тих, хто заводить інтрижки.　

— Вони могли познайомитись у мережі, — каже Олівія. — Могли зустрітися де завгодно.　

Пол дивиться на неї, випромінюючи напругу.　

— Олівіє, Аманду Пірс убили в нашій хатині. Я її не вбивав. Але хто з наших знайомих там бував?　

І саме тому вона не впевнена.　

Ґленда і Кіт приїжджали до їхньої хатини щоліта, принаймні, на вихідний чи два. І знають її дуже добре, їхні відбитки пальців скрізь, і тому є ідеальне пояснення. Кіт міг зустрітися там з Амандою, і ніхто б не дізнався. Адже Кіт, імовірно, знав би, що господарі хатини не користуватимуться нею на тих вихідних.　

— Але як би він туди потрапив? — питає Олівія.　

— Кіт знає, де ми ховаємо запасні ключі, — говорить Пол.　

— Справді?　

Пол киває, закусивши губу.　

— Я якось розповів йому, як ми того разу доїхали до самої хатини, а ключі забули, і як після того ховали запасні в сараї під каністрою.　

Вони дивляться одне на одного, і їхніми обличчями розливається жах.　

Чи міг це бути Кіт, розмірковує Олівія, а зовсім не чоловік Аманди, не Ларрі, не Пол?　

— Що нам робити?　

— Ми маємо розповісти поліції, — каже Пол. — Нехай перевірять. Вони можуть конфіскувати його комп’ютер.　

Чи може вона так вчинити з Ґпендою?

Кіт, напевно, навіть не зустрічався з Амандою. Але з кимось таки зустрічався. Олівія дивиться на чоловіка, який, безумовно, досі лишається підозрюваним, і знає, що вони мусять це зробити.　

— Якщо підеш до поліції, — промовляє вона, — то доведеться розповісти їм, звідки ти це знаєш. Розповісти, що Рейлі вдерся до їхнього будинку теж — і зазирнув у комп’ютер.　

— Ні. Я не казатиму, звідки я це знаю.　

— Це так наївно, Поле. Якщо вони конфіскують комп’ютер Кіта й дізнаються, що він зустрічався з Амандою, Кіт стане підозрюваним у справі про вбивство. Все вийде назовні.　

— Треба просто перейти цей рубіж, коли підійдемо до нього, — прямо каже Пол.　

Забравшись під ковдру й намагаючись заснути, Олівія думає, що якщо Кіт справді вбив Аманду, то ладен був дозволити, щоб провина впала на його найкращого друга, і ніяк цьому не завадити. Вона відчуває глибоку зневіру й не знає, чи це почуття коли-небудь мине. Олівія вище натягує на себе ковдру й лежить у темряві з широко розплющеними очима.　

Уже пізно. Карміна читає в ліжку, коли чує стукіт у двері. Як дивно. Вона чує це знову. Там точно хтось є.　

Вона встає й накидає махровий халат, на ходу зав'язуючи пасок на талії, спускається сходами. Зійшовши вниз, клацає вимикачем. Виглядає у вікно, а потім, вагаючись, ледь-ледь прочиняє двері.　

— Вітаю, — каже Карміна, невпевнено всміхаючись.　

— Вибачте, що турбую так пізно, але у вас іще горіло світло.　

— Без проблем. Чим можу допомогти?　

— Ми можемо поговорити?　

— Гаразд, — говорить вона. Відступає й широко відчиняє двері. А тоді обертається спиною до прибулої особи, зачиняючи двері зсередини.　

Усе змінюється в одну мить. Раптом щось рухається в неї позаду, а тоді Карміна відчуває, як щось міцно стискається навколо її шиї. Це стається так швидко, що вона не встигає скрикнути. Не може вдихнути, горло роздирає нестерпний біль. їй здається, що очі лізуть з орбіт, навколо все пливе, доки вона відчайдушно намагається вхопитися за шнур на шиї. Але коліна підгинаються, її кидає вперед, і власна вага діє проти неї — Карміна повисає на зашморгу. І з подивом усвідомлює, що вмирає. Ніхто не думає, що вмиратиме ось так. А тоді все провалюється в чорноту.　

Розділ тридцять п’ятий

Наступного ранку Ґленда дивується, побачивши Олівію в себе на порозі.　

— Що сталося? — швидко питає Ґленда. — У чому річ?　

Олівія завжди телефонує, а не з’являється ось так, без попередження. Учора вона надіслала повідомлення, що Пола відпускають, і попросила не приходити. Її чоловіка відпустили без обвинувачень — чому вона здається такою засмученою?　

— Ти сама? — нервово озирається Олівія.　

— Так, вони вже пішли. Заходь, — каже Ґленда.　

— Я маю з тобою поговорити про дещо, — говорить Олівія, не дивлячись подрузі в очі.　

Ґленда починає побоюватись.　

— Гаразд.　

Вони сідають у кухні.　

— Кави хочеш? — питає Ґленда.　

— Ні.　

— Олівіє, що сталося? Ти мене лякаєш.　

— Детективи співставили відбитки пальців Рейлі з тими, які знайшли в будинку Пірсів, — промовляє Олівія. — Його обвинуватили в проникненні на приватну територію.　

— О ні, — зітхає Ґленда.　

— Але я тут не тому. Учора Рейлі нам дещо розповів. — Олівія вагається, а тоді каже як є: — Розповів, що вдерся до вас додому. Того вечора, коли ви з Кітом приходили до нас на вечерю.　

Ґленда приголомшена. Її настрій різко змінюється.　

— Навіщо він це зробив? — сердиться вона.　

— Мені дуже, дуже шкода, Ґлендо.　

Все в Олівії благає про прощення. Вигляд у неї жалюгідний. Але Ґленда почувається зрадженою, скривдженою. Вона гадки не мала, що Рейлі міг влізти до їхнього будинку. Це інше. Усі легкі, гладенькі запевнення відпадають. Тепер вона думає: «Як він насмілився?». Вона не каже: «О, все гаразд, Олівіє. Я знаю, як це, мабуть, тебе засмучує. Будь ласка, не турбуйся про це». Не намагається втішати. Нічого не говорить. Вона схрещує руки не грудях, навіть не усвідомлюючи, яким захисним жестом це видається.　

— Я не знаю, навіщо він це зробив, — нітиться Олівія. — Просто підліткова дурість, гадаю, — ти сама це казала. Підлітки коять дурниці.　

Подруги сидять за кухонним столом, одна напроти одної. Почуваються ніяково, хоча вже сиділи тут разом сотні разів.　

— Гаразд, дякую, що розповіла, — нарешті каже Ґленда. — Гадаю, ніякої справжньої шкоди це не заподіяло, так?　

Вона промовляє це доволі неохоче й цілком упевнена: Олівія знає, що Ґленда відчуває насправді.　

Але щось в обличчі Олівії підказує, що це ще не кінець. Що Олівія боїться розповісти? Адже вона здається наляканою до смерті.　

— Є ще щось, еге ж? — питає Ґленда.　

Олівія киває. Її обличчя бліде, губи тремтять, і вигляд у неї такий нещасний, що Ґленда майже пробачає їй заздалегідь. Що б там не було, це не може бути аж так погано, думає Ґленда.　

— Ти ж знаєш, що Рейлі лазив у чужих комп’ютерах, — починає Олівія.　

Ґленда впевнена: у їхньому комп’ютері немає нічого, через що варто турбуватися. Вони з Кітом користуються одним домашнім комп’ютером. До чого веде Олівія?　

— Він знайшов у вас на комп’ютері деякі листи…　

— Які листи? — різко питає Ґленда.　

— Листи, які