Сумка Шері - Хтось знайомий, Сумка Шері

Тихе передмістя на півночі Нью-Йорка — білі паркани, охайні будинки, пристойні сусіди. Та одного дня маски бездоганності спадають з облич ідеальних чоловіків та дружин. Мешканці містечка починають отримувати анонімні листи з погрозами розкрити їхні найбрудніші секрети. Хтось відчинив скриньку Пандори ганебних, ницих та мерзотних таємниць. Але навіщо?　
Ви б ніколи не подумали про цих людей нічого поганого. Але можливо, це тому, що ви зовсім не знаєте своїх сусідів.

Перекладено за виданням:　
Lapena Sh. Someone We Know: A Novel / Shari Lap London: A Pamela Dorman Book/ Viking, 2019.

Мануелю

Подяки

Я знаю, що не досягла б того, чого досягла, якби не згадані люди, яким я щиро вдячна: мої видавці у Великій Британії — Ларрі Фінлей, Білл Скотт-Керр, Френкі Ґрей, Том Гілл і феноменальна команда у Transworld UK; мої видавці в США — Браян Тарт, Памела Дорман, Джерамі Ортон, Бен Петроун і решта фантастичної команди у Viking Penguin; мої видавці в Канаді — Крістін Кокрейн, Емі Блек, Бгавна Чоган, Емма Інґрем і блискавична команда в Doubleday Canada. Дякую вам усім ще раз, за все. Я знаю, що у видавництві існує часточка удачі, і відчуваю, що мені страшенно пощастило працювати з вами всіма!　

Ви одні з найкращих у цьому бізнесі й до того ж найгарніша, найпрацьовитіша та найкумедніша компанія людей. Дякую кожному й кожній з вас.　

Гелен Геллер — що я можу сказати? Ти змінила моє життя. І я радію та ціную тебе більше, ніж можу висловити. Дякую також усім в агенції Marsh за те, що продовжуєте на відмінно виконувати роботу, представляючи мене в усьому світі.　

Ще раз, особлива подяка Джейн Каволіні за те, що була найкращою технічною редакторкою, яку тільки може мати перевантажена роботою авторка.　

Додатково хочу подякувати Майку Іллесу, магістру наук у галузі криміналістики з Університету Трента, за його безцінну допомогу з моїми запитаннями щодо судово-медичної експертизи, на які він відповідав швидко і в доброму гуморі.　

Дякую, Майку!　

Також хотіла би подякувати Жаннетт Борот, чий благодійний внесок у Поліційну академію письменників забезпечив її імені місце в цій книжці!　

Хотіла б зазначити, що будь-які помилки в рукописі цілком належать мені. Не думаю, що вони є, але як знати.　

Нарешті, дякую вам, Мануелю й діти. Без вас я б не впоралася. І Поппі — ти найкраща кішка й найкраще товариство день у день, на яке може сподіватися будь-яка письменниця.　

Пролог

П’ятниця, 29 вересня　.

Вона стоїть на кухні, дивлячись у великі задні вікна. Обертається до мене, змахуючи густим каштановим волоссям, і я бачу збентеження, а потім раптовий страх у її розширених карих очах. Вона осягає становище, загрозу. Наші погляди зустрічаються. Вона схожа на красиву сполохану тварину. Але мені байдуже. Я відчуваю спалах емоцій — чистого, неконтрольованого гніву; я не маю до неї ніякого жалю.　

Ми обоє усвідомлюємо, що в мене в руці молоток. Час ніби сповільнюється. Певно, усе відбувається швидко, але враження такого немає. Її рот розтуляється, готовий щось вимовити. Та мене не цікавить, що вона скаже. А може, вона хотіла закричати.　

Я кидаюся до неї. Швидко розмахуюся, і молоток важко опускається їй на чоло. Далі — моторошний звук, потужний фонтан крові. З її рота не вилітає нічого, крім охкання. Вона починає падати, простягаючи до мене руки, немов благаючи про милосердя. Чи, може, тягнеться до молотка. Хитається на ногах, наче бик, що от-от завалиться. Я знов завдаю удару, ще дужчого, цього разу їй по маківці, бо тепер її голова опиняється нижче. Відчуваю імпульс у моєму замаху й хочу прикінчити її. Вона стоїть на колінах, скулившись, обличчя не видно. Падає вперед, долілиць, і лежить нерухомо.　

Я стою над нею, важко дихаючи, з молотком у руці, з якого на підлогу крапає кров.　

Маю впевнитися, що вона мертва, тож б’ю ще кілька разів. Моя рука вже втомилася, подих утруднений. Молоток весь у крові, мій одяг теж геть замизканий. Тягнуся до неї й перевертаю. Одне око вибите. Друге досі розплющене, але в ньому немає життя.　

Понеділок, 2 жовтня　.

Ейлесфорд, місто в Гудзоновій долині Нью-Йорка, — осередок багатьох принад. Головними серед них є історичний міський центр уздовж річки Гудзон і два величні мости, що привертають увагу. Гудзонова долина славиться своєю природною красою, а за рікою година їзди, переважно добрими автошляхами, приведе вас углиб Катскільських гір, усіяних маленькими містечками. Залізничний вокзал Ейлесфорда має простору автостоянку. Звідси часто ходять потяги до Нью-Йорка — дістатися Мангеттена можна менше як за дві години. Словом, це дуже приємне місце для життя. Хоча й тут є свої проблеми, як і будь-де.　

Роберт Пірс заходить до поліційного відділку Ейлесфорда — нової, сучасної будівлі з цегли й скла — та наближається до стійки реєстрації. За столом офіцер у формі працює на комп’ютері. Помітивши Роберта, він змахує рукою на знактого, що за мить звільниться.

«Що сказав би звичайний чоловік?» Роберт кахикає.　

Офіцер підіймає очі.　

— Гаразд, дайте мені хвилинку.　

Він завершує набирати щось на комп’ютері, доки Роберт чекає.　

Нарешті офіцер обертається.　

— Чим можу допомогти? — питає він.　

— Я хотів би повідомити про зникнення людини. Тепер офіцер приділяє Роберту повну увагу.　

— Хто зник?　

— Моя дружина. Аманда Пірс.　

— Ваше ім’я?　

— Роберт Пірс.　

— Коли ви востаннє бачили дружину?　

— У п’ятницю вранці, коли вона пішла на роботу.　

Роберт знову кахикає.　

— Вона збиралась одразу з роботи поїхати з подругою на вихідні. Пішла з роботи як планувала, але вчора ввечері додому не повернулася. Зараз ранок понеділка, а її досі немає вдома.　

Офіцер допитливо дивиться на нього.　

Роберт відчуває, як червоніє під його поглядом.　

Він знає, який це має вигляд.　

Але не може дозволити собі турбуватися про це. Він мусить це зробити. Мусить повідомити про зникнення своєї дружини.　

— Ви пробували телефонувати їй?　

Роберт дивиться на нього, не вірячи власним вухам. Хоче спитати: «Гадаєте, я ідіот?». Але не питає. Натомість засмучено промовляє:　

— Авжеж, я пробував телефонувати. Безліч разів. Але її мобільний перекидає мене на голосову пошту, а вона не передзвонює. Певно, вимкнула його.　

— Як щодо подруги?　

— Власне, це мене й занепокоїло, — зізнається Роберт. Ніяково замовкає. Офіцер чекає, доки він продовжить. — Я телефонував її подрузі, Керолайн Лу, і, з її слів, у них не було планів на ці вихідні. Вона не знає, де Аманда.　

Западає мовчанка, а тоді офіцер каже:　

— Розумію.　

Уважно дивиться на Роберта, ніби жаліє його. Роберту це не подобається.　

— Що вона взяла з собою? — питає офіцер. — Валізу? Паспорт?　

— Аманда зібралася на вихідні, так. Взяла дорожню валізу. І сумочку. Я… Я не знаю, чи взяла вона паспорт, — відповідає Роберт і додає: — Казала, що припаркується на вокзалі й сяде на потяг до Мангеттена, щоб у вихідні піти з Керолайн по крамницях. Але сьогодні вранці я передусім обійшов стоянку й не побачив там її машини.　

— Не хочу бути нетактовним, — зауважує офіцер, — але… ви впевнені, що вона не зустрічається з