Сумка Шері - Хтось знайомий, Сумка Шері

кимось? І не бреше вам про це? Тобто, — м’яко додає він, — якщо дружина збрехала вам, що їде гуляти з подругою… можливо, насправді вона не зникла.　

— Не думаю, що Аманда вчинила б так, — каже Роберт. — Вона попередила б. Не покинула б мене в невідомості.　

Він знає, що видається впертим.　

— Я хочу повідомити про її зникнення, — наполягає він.　

— Удома були проблеми? У вашому шлюбі все гаразд? — питає офіцер.　

— Усе було добре.　

— Діти є?　

— Немає.　

— Гаразд. Дозвольте, я візьму у вас дані та опис, і подивимося, що можна зробити, — неохоче говорить офіцер. — Але скажу вам чесно: схоже на те, що вона поїхала з власної волі. Імовірно, з’явиться. Люди тікають постійно. Ви би здивувалися.　

Роберт холодно дивиться на офіцера.　

— Ви її навіть не шукатимете?　

— Назвіть вашу адресу, будь ласка.　

Розділ перший

Субота, 14 жовтня　.

Олівія Шарп сидить на кухні, п’є каву й порожніми очима дивиться крізь скляні розсувні двері на заднє подвір’я. Середина жовтня, і клен біля заднього паркана дивовижний у своїх червоних, помаранчевих та жовтих тонах. Трава досі зелена, але решта саду вже підготувалася до зими; незабаром перші заморозки, думає Олівія. Але поки що вона насолоджується жовтим сонцем, яке сочиться крізь заднє подвір’я й кидає косі промені в її бездоганно чисту кухню.　

Принаймні намагається. Важко чимось насолоджуватися, коли повільно закипаєш усередині.　

Її син Рейлі досі не встав. Так, сьогодні субота, а він цілий тиждень був у школі. Але зараз друга дня, і її до сказу доводить, що він досі спить.　

Олівія відставляє каву й знову простує сходами, вкритими килимом, на другий поверх. Вагається біля дверей синової спальні, нагадуючи собі не горлати, тоді легко стукає й відчиняє їх. Як і очікувалося, Рейлі міцно спить. Ковдра досі на голові — він натягнув її минулого разу, коли мати заходила пів години тому. Олівія знає, що син ненавидить, коли вона каже вставати, але сам цього не робить. І як тут бути — нехай спить цілий день? їй подобається давати синові змогу трохи розслабитися на вихідних, але, заради бога, уже середина дня.　

— Рейлі, підйом. Уже друга година минула.　

їй неприємно чути роздратування у власному голосі, але вона щодня марнує стільки сил, намагаючись витягти цього хлопця з ліжка, що важко не обурюватись.　

Навіть не ворухнеться. Олівія стоїть, дивлячись на нього, і відчуває складну суміш любові й невдоволення. Він добрий хлопчик. Розумний, але немотивований учень. Цілком приємний. Просто лінивий — не лише сам з ліжка не встане, а й домашню роботу не виконає і по господарству не допоможе, якщо постійно до нього не чіплятися. Він каже матері, що ненавидить, коли вона чіпляється. Що ж, їй самій неприємно це робити. Вона говорить, що якби він з першого разу робив те, про що просять, то не доводилося б повторювати. Але, схоже, до Рейлі не доходить. Олівія пояснює собі це тим, що йому шістнадцять. Шістнадцятирічні хлопці — це жах. Вона сподівається, що до вісімнадцяти-дев’ятнадцяти років синова префронтальна кора розвинеться, виконавча функція покращиться і він стане відповідальнішим.　

— Рейлі! Ну ж бо, вставай.　

Він усе одно не рухається, не визнає її присутності — навіть не буркне. Матір бачить його мобільний, який лежить на тумбочці горілиць. Якщо син не встане — гаразд, тоді вона конфіскує телефон. Вона уявляє, як Рейлі мацає рукою навколо себе в пошуках мобільного, не встигнувши навіть стягнути ковдру з голови. Мати хапає телефон і виходить з кімнати, грюкнувши дверима. Він буде розлючений, але й вона теж сердита.　

Олівія повертається на кухню й кладе мобільний на робочу поверхню. Той дзенькає. На екрані спливає текстове повідомлення. Вона ніколи не нишпорила в синовомутелефоні чи комп’ютері. Вона не знає його паролів. І цілковито йому довіряє. Але це повідомлення — просто перед очима, і вона дивиться на нього.　

Вчора лазив до когось у хату?

Вона завмирає. Що це, в біса, означає?　

Ще один дзеньк.　

Знайшов щось цікаве?

У животі все стискається.　

Напиши коли встанеш

Вона бере мобільний до рук і вражено дивиться на нього, чекаючи на наступне повідомлення. Та нічого не відбувається. Намагається розблокувати телефон, але, звісно, той захищений паролем.　

Вчора ввечері сина не було вдома. Він казав, що ходив у кіно. З другом. Не казав з ким.　

Олівія питає себе, що ж робити. Зачекати, доки повернеться з будівельної крамниці його батько? Чи спершу щиро поговорити із сином? їй страшенно неспокійно. Чи можливо, щоб Рейлі замислив щось недобре? Вона не може в це повірити. Він ледачий, але не з тих дітей, які потрапляють у халепу. Раніше хлопець ніколи не мав неприємностей. У нього хороший дім, зручне життя й двоє батьків, які люблять його. Не може ж бути, що він…　

Якщо це те, на що схоже, його батько теж буде розлючений. Мабуть, краще їй спочатку поговорити з Рейлі.　

Вона підіймається сходами. Попередні любов і смуток різко витісняє складніша суміш гніву й страху. Олівія вривається до кімнати сина з телефоном у кулаці й зриває ковдру з його голови. Він розсіяно розліплює очі, сердитий, мов розбуджений ведмідь. Але вона теж сердита. Тримає перед ним мобільний.　

— Чим ти займався вчора ввечері, Рейлі? І не говори, що ходив у кіно, бо я в це не повірю. Краще розкажи мені все, доки твій батько не повернувся.　

Її серце калатає від тривоги. «Що він накоїв?»　

Рейлі дивиться на матір. Вона стоїть над ним з телефоном у руці. Якого дідька вона робить з його телефоном? Що вона верзе? Він роздратований, але досі напівсонний. Так просто він не прокинеться — це поступовий процес.　

— Що? — нарешті промовляє він. Злиться, що мати увірвалася сюди, доки він спав. Завжди намагається розбудити. Завжди хоче, щоб усі діяли за її графіком. Усі знають, що його мама трохи схиблена на контролі. їй треба навчитися розслаблятись. Але зараз вона видається по-справжньому розлюченою. Зиркає на нього як ніколи раніше. Він раптом питає себе, котра година. Обертається, щоб глянути на годинник з радіо. Друга п’ятнадцять. Велике діло. Ніхто ж не помер.　

— Що ти, в біса, робив? — не відстає вона, тримаючи перед сином телефон мов звинувачення.　

Серце наче пропускає удар, і він затамовує подих. Що вона знає? Зазирнула в телефон? Але потім згадує, що вона не знає пароля, і знову починає дихати.　

— Я лише