Сумка Шері - Хтось знайомий, Сумка Шері

випадково глянула на твій телефон, коли прийшло повідомлення, — каже мати.　

Рейлі борсається, щоб сісти. У голові стає порожньо. Чорт. Що вона бачила?　

— Поглянь. — Мати жбурляє йому телефон.　

Він тицяє великим пальцем у телефон і бачить ті кляті повідомлення від Марка. Сидить, ошелешено дивлячись на них, і гадає, як викрутитися з цієї історії. Він боїться глянути в обличчя матері.　

— Рейлі, подивися на мене, — наполягає вона.　

Завжди так каже, коли розлючена. Він повільно підіймає на неї очі. Тепер він остаточно прокинувся.　

— Що означають ці повідомлення?　

— Які повідомлення? — тупо питає Рейлі, намагаючись виграти час. Але знає, що спалився. Повідомлення достобіса чіткі. Як Марк міг так затупити? Він знову дивиться на телефон — це легше, ніж поглянути матері в обличчя.　

Вчора лазив до когось у хату? Знайшов щось цікаве?

Рейлі починає панікувати. Його мозок не здатен так швидко вигадати щось, що задовольнить матір. І все, що спадає на думку, це відчайдушне:　

— Це не те, чим здається!　

— О, приємно чути, — з граничним сарказмом у голосі каже мати. — Бо здається, що ти незаконно проникнув на чужу територію!　

Він бачить лазівку.　

— Це не так. Я не крав.　

Вона кидає на нього розлючений погляд і вимагає: — Краще розкажи мені все, Рейлі. Без дурні.　

Хлопець знає, що самими запереченнями не відбудеться. Він упіймався, як миша в мишоловку, і може тепер лише мінімізувати шкоду.　

— Я справді проникнув до чужого будинку, але не крав. Радше… роздивлявся навколо, — бурмоче він.　

— Ти справді вчора ввечері проник до чужого будинку? — із жахом питає мати. — Повірити не можу! Рейлі, про що ти думав? — Вона скидає руки. — Нащо ти взагалі це зробив?　

Рейлі безмовно сидить на ліжку, бо не знає, як пояснити. Він це робить, бо це приємно, захопливо. Йому подобається проникати до чужих осель і зламувати чужі комп’ютери. Він не сміє сказати це їй. Раділа б, що син не вживає наркотиків.　

— Чий це був будинок? — наполегливо питає матір.　

Його розум стискається. Він не в змозі відповісти. Якщо скаже, у кого вдома побував учора, вона зовсім оскаженіє. Йому несила думати, які можуть бути наслідки.　

— Не знаю, — бреше хлопець.　

— Гаразд, де це було?　

— Не пригадую. А яка різниця? Я нічого не взяв! Вони навіть не знатимуть, що я там був.　

Мати нахиляється до нього й каже:　

— О, вони ще і як знатимуть.　

Він зі страхом дивиться на неї.　

— Що ти маєш на увазі?　

— Ти зараз одягнешся, потім покажеш мені, до якого будинку вдерся, а відтак постукаєш у двері й перепросиш.　

— Я не можу, — ледь не плаче він.　

— Можеш і зробиш, — говорить вона. — Хочеш ти цього чи ні.　

Він укривається потом.　

— Мамо, я не можу. Будь ласка, не змушуй мене.　

Вона суворо зиркає на сина.　

— Чого ще ти мені не розповідаєш?　

Але цієї миті він чує, як відчиняються парадні двері і його батько, насвистуючи, впускає ключі на стіл у передпокої. Серце Рейлі шалено б’ється, і йому стає трохи зле. Матір він ще в змозі витримати, але батько — нестерпно думати, як відреагує батько. Він цього не передбачив. І гадки не мав, що його впіймають. Чортів Марк.　

— Ану вставай, — командує мати, остаточно зриваючи з нього ковдру. — Поговоримо з батьком.　

І Рейлі в піжамі простує сходами вниз, весь у поту. Коли вони входять на кухню, батько здивовано підіймає на них очі. З виразу їхніх облич він ясно розуміє, що щось сталося.　

Насвистування різко обривається.　

— Що відбувається? — питає батько.　

— Мабуть, нам усім краще сісти, — каже мати, висуваючи стілець з-під кухонного столу. — Рейлі має дещо розповісти, і тобі це не сподобається.　

Усі сідають. Скрегіт стільців по підлозі дряпає натягнуті нерви Рейлі, наче гвіздок — письмову дошку.　

Він має зізнатися. Це зрозуміло. Але необов’язково розповідати їм усе. Він уже не такий сонний, тепер думається краще.　

— Тату, мені дуже шкода, і я знаю, що вчинив неправильно, — починає син. Голос тремтить, і він думає, що це добрий початок. Але батькові брови вже насуплені, і Рейлі боїться. Він вагається.　

— Що ти, в біса, накоїв, Рейлі? — сердиться батько.　

Хлопець дивиться на батька, але слова не приходять. На мить він почувається цілковито паралізованим.　

— Він вдерся до чужого будинку, — нарешті каже мати.　

— Що?　

Потрясіння й лють у голосі батька ні з чим не сплутати. Рейлі швидко відводить очі й дивиться в підлогу.　

— Я не вдерся, — промовляє він. — Я проникнув.　

— Нащо ти, в біса, це зробив? — питає батько.　

Рейлі знизує плечима, але не відповідає. І далі втуплюється в підлогу.　

— Коли?　

Мати штурхає сина рукою в плече.　

— Рейлі?　

Той нарешті підіймає голову й дивиться на батька.　　

— Учора ввечері.　

Батько сидить, роззявивши рота.　

— Тобто, доки в нас вечеряли друзі, а ти мав бути в кіно, насправді ти проникнув до чужого будинку? — голос набирає гучності, і під кінець батько вже кричить.　

На мить западає тиша. Повітря вібрує від напруги.　

— Ти був сам чи ще з кимось?　

— Сам, — мимрить син.　

— Тож ми навіть не можемо втішитися думкою, що хтось інший втягнув тебе у ці абсолютно неприпустимі, протиправні дії?　

Рейлі кортить затулити руками вуха, щоби відгородитися від крику, але він знає, що цим лише розлютить батька ще дужче. Знає, що все видається гіршим від того, що він діяв сам.　

— Чий це був будинок?　

— Не знаю.　

— То що сталося? — Батько поглядає на матір, а тоді знову на нього. — Тебе впіймали?　

Рейлі хитає головою, а мати каже:　

— Ні. Я бачила повідомлення в його телефоні. Рейлі, покажи батькові повідомлення.　

Рейлі розблоковує й простягає телефон, і батько дивиться на екран, очам не вірячи.　

— Господи, Рейлі! Якти міг? Ти вже робив це раніше?　

У цьому й біда з батьком — він знає, які запитання ставити. Питає саме те, про що мати, розгублена від потрясіння, не додумалася спитати. Рейлі справді робив це раніше, кілька разів.　

— Лише раз, — бреше він, уникаючи дивитися батькові в очі.　

— Отже, ти вдерся до двох будинків.　

Він киває.　

— Хто-небудь знає?　

Рейлі хитає головою.　

— Звісно, ні.　

— Звісно, ні, — саркастично повторює батько. Батьків сарказм гірший за мамин. — Твій друг знає. Хто він?　

— Марк. Зі школи.　

— Ще хтось?　

Рейлі неохоче хитає головою.　

— Ти міг якось засвітитися? На камерах спостереження?　

Рейлі знову хитає головою й підіймає очі на батька.　

— Там не було камер спостереження. Я перевірив.　

— Господи. Повірити не можу. І від цього мені має покращати?　

— Вони навіть не знають, що я там був, — каже