Alina Pero - Козел, або Як закохатися в начальника, Alina Pero

– Ти впевнений, що це хороша ідея? – запитала я, коли ми разом з Вербицьким увійшли до художньої студії Лєри.

– Ти боїшся побачити себе на полотні? – з усмішкою перепитав він.

– Боюся твоєї реакції, – буркнула я, згадавши, як ми позували для Лєри. Тоді це здавалося грою, а тепер…

Вербицький лише хмикнув і легенько стиснув мою долоню. У цей момент до нас вибігла Лєра.

– О! Я ж знала, що ви вже офіційно разом! – весело вигукнула вона, сплеснувши в долоні. – Це було питанням часу.

– Ми не… – почала я, але Вербицький безтурботно відповів:

– Не слухай її, вона все заперечує.

Я штовхнула його в плече, а Лєра лише хитро примружилася.

– Гаразд, гаразд, ходімо, бо я вже горю від нетерпіння! – Вона провела нас у простору кімнату, де на підставці стояла картина, накрита тканиною.

Лєра зробила драматичну паузу, потім різко смикнула тканину, і…

Я завмерла.

На полотні були ми. Я і Вербицький.

Картина виглядала приголомшливо. Вона не просто передавала наші риси – вона передавала відчуття. Його погляд, спрямований на мене, був таким проникливим, що мені здалося, ніби він бачить мене наскрізь. Мій вираз… Я виглядала щасливою. Вільною. А між нами було щось невидиме, але відчутне.

Вербицький повільно підняв брову, оцінюючи роботу.

– Журі, мабуть, теж це відчули, – голосно сказала Лєра. – Бо ця картина виграла конкурс!

Я повернулася до неї.

– Справді?

– Авжеж! – Вона засяяла від гордості. – Судді сказали, що між моделями є справжня хімія. Що це не просто портрет, а картина, сповнена пристрасті. – Вона перевела погляд на Вербицького. – Від вас так і пре сексом, навіть на полотні.

Я відчула, як моє обличчя миттєво налилося рум’янцем.

– Лєра!

Вербицький розсміявся.

– Влучне спостереження.

Я знову штовхнула його, але він лише перехопив мою руку і утримав її.

– У будь-якому разі, – продовжила Лєра, явно розважаючись, – ця картина належить вам. Подарунок на честь перемоги.

Вона зробила театральний жест у бік полотна, а я розгублено подивилася на Вербицького.

– І де ми її повісимо?

Він повільно провів пальцями по краю рами.

– У спальні?

– Який жах! – Я прикрила обличчя руками, а Лєра мало не падала зі сміху.

– О, це геніальна ідея! – вона підтакнула. – Тільки уяви: кожного ранку прокидатися і бачити себе в його обіймах.

– Ви змовилися! – простогнала я.

– Гаразд, – хмикнув Вербицький. – Буде висіти в мене.

– А я проти! – Я зітхнула і подивилася на картину. Як би я не соромилася, вона була справді особливою.

Лєра зробила ще кілька жартівливих коментарів, потім допомогла нам упакувати полотно, і ми вирушили додому.

Я все ще не могла повірити, що наші стосунки тепер «увічнені» на полотні. Але гірше за все було те, що кожного разу, коли я дивилася на картину, то розуміла – між нами справді є щось більше, ніж просто угода.

І це було страшно.

Але й неймовірно прекрасно.