Томас Харріс - Ганнібал

class="a">[100], і наразі вона займалася куркою джерк[101]. Арделія чистила від насіння перець «шотландський капелюшок», обережно тримаючи його за ніжку, і оскільки вона відмовлялася платити набавку за порізаних курчат, то доручила цю справу Старлінг, видавши їй різницький ніж і різницьку дошку.

— Якщо залишиш великі шматки, Старлінг, то вони не вберуть у себе приправу так, як дрібніші, — уже вкотре пояснила Мепп, а тоді взяла ножа й рубонула ним курячу спинку з такою силою, що до фартуха прилипли кістяні скалки. — Ось. Отак. Ти що таке робиш, шиї викидаєш? Ану поверни цю красу на місце.

І за хвилину:

— Я сьогодні була на пошті. Відправляла мамі взуття, — сказала Арделія.

— Я теж ходила на пошту, могла б прихопити.

— Ти нічого не чула на пошті?

— Нє-а.

Мепп кивнула, геть не здивувавшись.

— Мені тут барабан настукав, що твою пошту передивляються.

— Хто?

— Секретна директива від поштового інспектора. Ти цього не знала, еге ж?

— Ні.

— То дізнайся про це якимось іншим чином, щоб не підставляти мого друзяку з пошти.

— Окей, — Старлінг на мить відклала ніж. — Господи, Арделіє.

Вона пригадала, як стояла біля поштового віконця, купляла марки й геть нічого не могла прочитати на кам’яних обличчях заклопотаних поштарів, більшість із яких були афроамериканцями, а декотрих вона навіть знала особисто. Очевидно, хтось хотів їй допомогти й неабияк ризикував, бо за таке можна отримати кримінальне покарання і позбутися пенсії. Очевидно, хтось із них довіряв Арделії більше, ніж Старлінг. Разом із неспокоєм Старлінг відчула спалах радості, що афроамериканська гаряча спільнота зробила їй таку послугу. Може, у такий спосіб вони визнали, що Старлінг застрелила Евелду Драмґо з метою самозахисту.

— А тепер візьми оту зелену цибулю, потовчи її руків’ям ножа й передай мені. Товчи повністю, разом із зеленими стеблинами, — сказала Арделія.

Покінчивши з попередньою обробкою продуктів, Старлінг вимила руки, перейшла в бездоганний порядок вітальні Арделії та сіла. Арделія прийшла за хвилину, витираючи руки кухонним рушником.

— Що це, бляха, за херня? — спитала Арделія.

Подруги мали звичку лаятися від душі, перш ніж перейти до дійсно зловісних тем — так у середні віки насвистували для хоробрості, проходячи повз цвинтар.

— Та хай мені чорт, якщо я знаю, — відповіла Старлінг. — Який сучий син риється в моїй пошті — от про що я хотіла б довідатись.

— Мої люди змогли простежити наказ тільки до офісу поштового інспектора.

— Річ не в перестрілці, не в Евелді, — сказала Старлінг. — Якщо вони передивляються мою пошту, то, певно, річ у докторі Лектері.

— Ти ж, чорт забирай, здавала кожну звісточку, що він тобі посилав. Поговори про це з Кроуфордом.

— Ще й як поговорю. Якщо мене перевіряє ВПВ від Бюро, то про це я дізнаюся. Мабуть. Якщо це ВПВ від міністерства юстиції — то не певна.

Міністерство юстиції та його дочірня структура ФБР мають різні відділи професійної відповідальності, які теоретично мали б співпрацювати, але інколи конфліктують.

Серед співробітників такі конфлікти називають змаганням «Хто далі надзюрить», і агенти, які опиняються між двох вогнів, інколи тонуть. До того ж Генеральний прокурор із міністерства, політичний ставленик, може в будь-який момент утрутитися й перебрати делікатну справу у свої руки.

— Якщо вони знають, що Ганнібал Лектер щось замислив, що він десь неподалік, то мають тебе про це повідомити, аби ти була насторожі. Старлінг, ти часом… не відчуваєш, що він десь поруч?

Старлінг похитала головою:

— Я ним сильно не переймаюсь. Не в такий спосіб. Раніше я роками могла про нього не згадувати. Тобі знайоме те важке відчуття, таке сіре, свинцеве відчуття, коли ти чогось боїшся? У мене такого ніколи не було. Просто гадаю, що, якби в мене були проблеми, я б про це здогадалася.

— Що б ти зробила, Старлінг? Що б ти зробила, якби побачила його перед собою? Отак зненацька? Ти вже все для себе вирішила? Ти взяла б його на мушку?

— Взяла б його сраку на мушку, щойно дістала б пістолет зі штанів.

Арделія засміялася:

— А тоді що?

Усмішка Старлінг щезла.

— Тоді вибір за ним.

— Ти змогла б його пристрелити?

— Щоб він і мені кишки не випустив? Ти що, жартуєш? Боже мій, Арделіє, сподіваюся, до цього ніколи не дійде. Я була б рада, якби вдалося знов посадити його за ґрати і щоб при цьому ніхто не постраждав — і він сам теж. Хоча скажу тобі чесно: інколи я думаю, що як його колись заженуть у глухий кут, то мені варто втрутитись.

— Що ти таке кажеш?

— Якщо я там буду, у нього з’явиться більше шансів вижити. Я б не стала в нього стріляти через те, що боюся його. Він же не людина-вовк[102]. Вибір буде за ним.

— А ти його боїшся. Бо боятися варто.

— Знаєш, Арделіє, що насправді страшно? Страшно, коли хтось каже тобі правду. Мені хотілося б, щоб він уникнув голки. Якщо це в нього вийде, якщо його посадять у психіатричний заклад, то він становить достатній науковий інтерес, аби йому забезпечили пристойні умови. Проблем із сусідами по камері в нього точно не виникне. Якби він потрапив у буцегарню, я б подякувала йому за записку. Не можна вбивати таку людину — настільки божевільну, щоб говорити чисту правду.

— Твою пошту моніторять не просто так. У них є на те судова постанова, яку тримають десь під замком. Поки що за нами ніхто не слідкує — таке ми помітили б, — сказала Арделія. — Я б не стала виключати можливості, що ті сучі діти знатимуть про його приїзд, але нічого тобі не скажуть. Будь завтра обережною.

— Містер Кроуфорд нас би повідомив. У них не вийде провернути серйозну операцію з Лектером, не залучивши до справи Кроуфорда.

— Забудь про Джека Кроуфорда, Старлінг. У тебе сліпа пляма в цій ділянці. Що, як на тебе вже нагострили зуби? За те, що говориш багато зайвого, що не дала Крендлерові залізти тобі під спідницю? Що, як хтось хоче тебе знищити? Ого, а тепер я вже серйозно переживаю за свого інформатора.

— Ми можемо щось зробити для поштаря? Повинні щось зробити?

— А ти думаєш, хто приходить на обід?

— Молодець, Арделіє!.. Стривай хвилиночку, я гадала, що це я приходжу на обід.

— Можеш узяти з собою додому пару шматочків.

— Дяки.

— На здоров’я, дівчинко. Мені тільки в радість.

Розділ 47

Колись давно, ще в дитинстві, Старлінг переїхала з дощаного будинку, що стогнав під вітром, до міцної будівлі з червоної цегли — лютеранського притулку.