IrenStasiuk - Місто під чарами, IrenStasiuk

Розділ 23. Світло після темряви

Розділ 23. Світло після темряви

Після вибуху магії все навколо стало мовчазним. Повітря втратило свою тяжкість, і здавалось, що час зупинився на кілька довгих секунд. Стіни храму, які щойно були пронизані темною магією, почали розсипатися, і навколо панувала тиша, яка рідко коли чулася в цьому місці. Тіні зникли, наче їх і не було, залишивши лише порожнечу та уламки стародавніх каменів.

Олена стояла, важко дихаючи, її рука все ще була тісно стиснута в руці Артема. Він подивився на неї, і хоча вони ще не могли відчути повного полегшення, в його очах вже відображалася більша рішучість.

— Ми це зробили… — промовила Олена, її голос звучав тихо, але в ньому була сила. Вона дивилась на уламки, що розсипалися навколо, на те, як повітря стало чистим, як міцна енергетична оболонка, що огортала храм, поступово розсіювалася.

Артем не відповів, лише притягнув її до себе. В його руках відчувалась теплота і підтримка, як ніби магія, яка щойно вирвалася з них, тепер передавала емоції, які важко було виразити словами. Вони пережили це разом, і навіть попри те, що битва була тяжкою, їхнє серце билося в унісон.

Марина стояла осторонь, її погляд затуманений, але все ж вона не могла не відчути полегшення, коли храм почав відновлюватися, а сама темна сутність почала танути в повітрі, немов нічим не була. Але вона знала, що це лише тимчасова перемога. Вони зупинили одну загрозу, але Київ, з усіма його таємницями та магією, все ще залишався непередбачуваним.

— Тепер треба переконатися, що це не повернеться, — сказала Марина, в її словах звучала інтуїтивна тривога. Вона знала, що в Києві не було простих рішень. Вони лише почали розуміти справжню ціну того, що сталося, і що майбутнє ще було перед ними.

Олена кивнула і зітхнула, її очі, хоч і втомлені, але горді, дивились на те, як храм починає повертати свій вигляд. Виникла якась нова енергія в цьому місці — не темна, але і не зовсім світла. Вона була знайомою, як частина Києва, як його магія, що не належала ні до добра, ні до зла.

— Ми повинні повернутись, — сказала Олена, коли зібралась з силами. — Це не кінець, а лише початок.

Артем взяв її за руку і подивився на неї з турботою, немов питаючи, чи вона готова до того, що ще попереду.

— Давай підемо. Київ нам ще не все показав, і ми повинні бути готові до того, що тут ще багато секретів, які ми не можемо залишити позаду.

Марина ступила вперед, і вони разом залишили темні руїни храму позаду. Київ, цей місто, що завжди живе на межі між світлом і темрявою, знову розкривав перед ними свої таємниці. І хоча частина магії була переможена, було зрозуміло, що це лише тимчасова перемога. Всі троє відчували, що їхні подорожі тільки починаються, і вони повинні бути готові до ще більш складних випробувань, що чекали на них.

Як тільки вони вийшли на вулиці, перед ними відкрився звичний Київ — все було, як завжди, але тепер все здавалося іншим. Сяючі вогні, старовинні вулички, височезні дерева на набережній, місто, яке несло свою магію в кожному куточку. Але в їхніх серцях було ще щось важливіше, ніж просто мир — це було розуміння того, що вони стали частиною цього міста, і воно стало частиною них. І хоча вони ще не знали, як виглядатиме їхнє майбутнє, вони були разом. І цього було достатньо.

— Ми зробимо все, щоб цей світ був кращим, — сказав Артем, покладаючи руку на плече Олени.

Вона посміхнулася і подивилася на нього, відчуваючи, як усі страхи та сумніви розвіюються. Вона не була сама. І разом вони могли змінити все.

Марина, що йшла трохи позаду, озирнулася на місто і тихо додала:

— Ми будемо пильнувати. І Київ, і себе.

І хоч вони не могли точно передбачити, що буде далі, Київ вже змінився в їхніх серцях. І з цим новим почуттям вони готові були рухатись уперед, без огляду на всі небезпеки, що чекають попереду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍