Карлос Кастанеда - Мистецтво сновидінь

— І що дух збирається зі мною робити, доне Хуане?

— Можу лише сказати, що ти дістанеш урок сновидінь, якими зазвичай бувають ці уроки, але дістанеш його не від мене. Сьогодні дехто інший стане тобі вчителем і провідником.

— Хто ж буде моїм вчителем і провідником?

— Гість, який може жахливо здивувати тебе або не здивувати зовсім.

— І що за урок сновидінь я дістану?

— Урок стосовно четвертої брами сновидінь. І він складається з двох частин. Першу частину я поясню тобі зараз. Другу тобі ніхто пояснити не зможе, адже це стосується лише тебе. Усі нагвалі моєї школи проходили цей урок з двох частин, але серед них не було двох схожих уроків — усі вони були розроблені відповідно до особливостей характеру тих нагвалів.

— Ваше пояснення анітрохи мені не допомагає, доне Хуане. Я все більше й більше нервую.

Довгу мить ми мовчали. Я був вражений, стривожений і не знав, що ще сказати, не впадаючи у відверте ниття.

— Як ти вже знаєш, для сучасних магів сприймати енергію безпосередньо — питання особистого досягнення, — сказав дон Хуан. — Ми маніпулюємо точкою збирання за допомогою самодисципліни. Для прадавніх магів зміщення точки збирання було наслідком 'їхнього підкорення іншим — своїм вчителям, які здійснювали ті зміщення шляхом темних операцій і передавали учням як дар сили.

— Ті, чия енергія сильніша за нашу, здатні робити з нами що завгодно, — продовжував він. — Наприклад, нагваль Хуліан міг створити з мене що хотів, диявола чи святого. Але він був бездоганним нагвалем і дав мені бути самим собою. Прадавні маги були не настільки бездоганні, й у своїх нескінченних спробах здобути контроль над іншими створили ситуацію темряви й жаху, яка передавалася від учителя до учня.

Він встав і окинув поглядом усе навкруги.

— Як бачиш, це місто — не бозна-що, — продовжував він, — але воно має унікальну чарівність для воїнів моєї школи. Тут лежить джерело того, чим ми є, і джерело того, чим ми не хочемо бути. Оскільки мій шлях добігає кінця, я мушу передати тобі певні думки, переповісти певні легенди, познайомити тебе з певними особами просто тут, у місті — так само, як вчинив зі мною мій покровитель.

Дон Хуан сказав, що постійно твердить вже відоме мені: усе, чим він є, і все, що він знає, дісталося йому в спадок від його вчителя, нагваля Хуліана. Той же успадкував усе від свого вчителя, нагваля Еліаса. Нагваль Еліас — від нагваля Росендо, той — від нагваля Лухана, нагваль Лухан — від нагваля Саністебана, а нагваль Саністебан — від нагваля Себастіана.

Він знову повторив мені дуже формальним тоном те, що вже пояснював багато разів: що до нагваля Себастіана було ще вісім нагвалів, але ті були зовсім інакші. Вони мали інакше ставлення до магії, інакше уявлення про неї, а проте все одно були безпосередньо пов’язані з його школою.

— Ти повинен негайно пригадати й повторити мені все, що я розповідав тобі про нагваля Себастіана, — наказав він.

Його вимога здалася мені дивною, але я повторив усе, що розповідав мені він або хтось із його товаришів про нагваля Себастіана й міфічного прадавнього мага — того, що кидає виклик смерті, відомого їм як орендар.

— Ти знаєш, що той, що кидає виклик смерті, робить дар сили кожному поколінню наших учнів, — сказав дон Хуан. — І саме специфічний характер тих дарів сили змінив напрям нашої школи.

Він пояснив, що орендар, будучи магом старої школи, від своїх учителів засвоїв усі хитрощі зсуву точки збирання. Оскільки за плечима в нього були, мабуть, тисячі років дивного життя й усвідомлення — вдосталь часу, аби вдосконалити що завгодно, — зараз він умів досягти та втримати сотні, якщо не тисячі позицій точки збирання. Його дари слугували водночас мапами для зміщення точки збирання у певні положення й навчальними посібниками, як нерухомо закріпити її в будь-якому з тих положень і, отже, досягти цілісності.

Дон Хуан був на піку своєї ораторської форми. Я ніколи не бачив його більш красномовним. Знав би його не дуже, міг би заприсягтися, що в його голосі присутня глибока й стривожена інтонація — наче ним володіє страх чи занепокоєність. Своїми жестами він створював враження доброго актора, який досконало зображає нервозність і тривогу.

Дон Хуан зупинив на мені погляд і тоном людини, яка робить болісне зізнання, сказав, що, наприклад, нагваль Лухан дістав від орендаря дар п’ятдесяти позицій. Він ритмічно похитав головою, ніби мовчки благаючи мене осмислити те, що він щойно сказав. Я промовчав.

— П’ятдесят позицій! — вигукнув він із подивом. — Для дарунка однієї чи максимум двох позицій точки збирання — більш ніж достатньо.

Він знизав плечима, жестом демонструючи своє сум’яття.

— Мені казали, що орендар безмежно любив нагваля Лухана, — продовжував він. — Вони завели таку близьку дружбу, що були буквально нерозлучні. Казали, що нагваль Лухан і орендар щоранку прогулювалися до отієї церкви на ранкову месу.

— Просто тут, у цьому місті? — здивовано спитав я.

— Просто тут, — підтвердив він. — Можливо, вони сідали на іншу лаву в цьому самому місці понад сто років тому.

— Нагваль Лухан і орендар справді гуляли цією площею? — спитав я знову, не в змозі приховати подив.

— Ще б пак! — вигукнув він. — Я привів тебе сьогодні сюди, бо вірш, який ти читав, натякнув мені, що зараз твій час зустрітися з орендарем.

Паніка заволоділа мною зі швидкістю лісової пожежі. Якусь мить я мусив дихати ротом.

— Ми обговорювали дивні досягнення магів прадавніх часів, — продовжував дон Хуан. — Але завжди важко, коли доводиться говорити про щось винятково в ідеалі, без будь-якої інформації з перших вуст. Я можу хоч до судного дня твердити тобі те, що є абсолютно зрозумілим для мене, але цілковито незбагненним і неймовірним для тебе, адже ти про це не маєш жодного практичного знання.

Він встав і оглянув мене з голови до ніг.

— Ходімо до церкви, — сказав він. — Орендар любить церкву та її оточення. Упевнений, зараз саме слушний момент піти туди.

Рідко коли під час взаємодії з доном Хуаном я відчував таке занепокоєння. Я заціпенів. Усе моє тіло дрижало, коли я підводився. Мій шлунок був наче вузлом зав’язаний, і все ж я без жодного слова рушив слідом за ним, коли він попрямував до церкви. З кожним кроком мої коліна мимоволі підгиналися й тремтіли. Коли ми проминули короткий квартал від площі до вапнякових сходів церковного портика, я