Карлос Кастанеда - Мистецтво сновидінь

— Он там орендар, — промовив він буденно, наче щойно зустрів старого друга.

Я глянув у напрямку, в якому він вказував, і побачив групу з п’яти жінок і трьох чоловіків у дальньому кінці портика. Мій швидкий і панічний погляд не зауважив нічого незвичного в цих людях. Я не міг навіть сказати, йдуть вони до церкви чи виходять з неї. Однак я помітив, що їхнє скупчення там здавалося випадковим. Вони були не разом.

На той час, як ми з доном Хуаном дісталися маленьких дверей, вирізаних у масивних дерев’яних воротах церкві, три жінки ввійшли всередину. Троє чоловіків і дві інші жінки йшли геть. Я пережив мить збентеження й подивився на дона Хуана, шукаючи підказок. Рухом підборіддя він вказав на купіль зі святою водою.

— Ми маємо дотримуватись правил і перехреститися, — прошепотів він.

— Де орендар? — спитав я також пошепки.

Дон Хуан занурив кінчики пальців у купіль і поклав на себе хреста. Владним порухом підборіддя закликав мене зробити те саме.

— Орендар — один з трьох чоловіків, що пішли? — прошепотів я майже йому на вухо.

— Ні, — пошепки відповів він. — Орендар — одна з трьох жінок, що лишилися. Он та, у задньому ряду.

Тієї миті жінка в задньому ряду озирнулася на мене, всміхнулася й кивнула мені.

В один стрибок я опинився біля дверей і вибіг звідти.

Дон Хуан побіг за мною. З неймовірною спритністю він обігнав мене і схопив за руку.

— Куди це ти? — спитав він, лицем і тілом здригаючись від сміху.

Він міцно тримав мене за руку, доки я великими ковтками втягував повітря. Я буквально задихався. Сміх розгонисто вивергався з нього, наче океанськими хвилями. Я силою відсторонився й пішов у бік площі. Він рушив слідом за мною.

— Ніколи не уявляв, що ти так засмутишся, — сказав він, усім тілом трусячись від усе нових напливів сміху.

— Чому ви не розповіли мені, що орендар — жінка?

— Маг усередині — це той, що кинув виклик смерті, — урочисто промовив він. — Для такого мага, настільки вправного в зміщенні точки збирання, бути чоловіком чи жінкою — лише питання вибору чи зручності. Це перша частина уроку сновидінь, який я тобі обіцяв. А той, що кинув виклик смерті — загадковий гість, який проведе тебе крізь це.

Він тримався за боки, захекавшись від сміху. Я не міг дібрати слів. Потім раптовий гнів заволодів мною. Я злився не на дона Хуана, не на себе і не на когось зокрема. Це була холодна лють, від якої мої груди та всі мої шийні м’язи, здавалося, от-от мали вибухнути.

— Повернімося до церкви, — вигукнув я і не впізнав власного голосу.

— Ну-ну, — м’яко сказав він. — Не треба кидатись у вогонь ось так. Подумай. Обміркуй. Зваж усе. Охолоди свій розум. Ніколи в житті ти не складав такого іспиту. Зараз тобі потрібен спокій.

— Я не можу казати тобі, що робити, — продовжував він. — Можу лише, як і будь-який інший нагваль, поставити тебе перед викликом, після того, як у дуже непрямих термінах розповім тобі все, що належить. Це ще один прийом нагвалів: казати все не кажучи або питати не питаючи.

Я хотів швидко покінчити з цим. Але дон Хуан сказав, що коротенька пауза відновить те, що лишилося від моєї впевненості в собі. Мої коліна, здавалося, от-от не витримають. Дон Хуан турботливо всадовив мене на пагорб і сам присів біля мене.

— Перша частина згаданого уроку сновидінь полягає в тому, що чоловіче чи жіноче єство є не остаточним станом, а наслідком особливого акту розташування точки збирання, — сказав він. — І цей акт, звісно, — питання вольових зусиль і тренування. Оскільки ця тема була близька серцям прадавніх магів, вони єдині, хто може пролити на це світло.

Мабуть, тому, що це була єдина раціональна дія, я почав сперечатися з доном Хуаном.

— Я не можу погодитися чи повірити в те, що ви кажете, — сказав я. Я відчув, як жар приливає до мого обличчя.

— Але ти бачив жінку, — відпарирував дон Хуан. — Гадаєш, це все якийсь трюк?

— Я не знаю, що думати.

— Та особа в церкві — справжня жінка, — з натиском сказав він. — Чого б це тебе так турбувало? Те, що вона народилася чоловіком, лише підтверджує силу маніпуляцій прадавніх магів. Це не мало б тебе дивувати. Ти вже втілив усі закони магії.

Усе в мене всередині готове було вибухнути від напруги. Звинувачувальним тоном дон Хуан заявив, що мені просто охота посперечатися. З вимушеним терпінням, але справжнім пафосом я пояснив йому біологічні засади чоловічої й жіночої статі.

— Я все це розумію, — сказав він. — І ти маєш рацію в тому, що кажеш. Твоя хиба в тому, що ти намагаєшся зробити свої судження універсальними.

— Те, про що ми говоримо — базові принципи, — гримнув я. — Вони однаково стосуються людини тут чи в будь-якій іншій точці всесвіту.

— Правда. Правда, — тихим голосом погодився він. — Усе, що ти кажеш, правда, доки наші точки збирання зберігають своє типове положення. Але варто їм зміститися за певні межі — і наш повсякденний світ більше не діє, і жоден з тих принципів, які ти плекаєш, не має згаданої тобою цінності. Твоя помилка — забувати, що той, що кидає виклик смерті, порушував ці кордони тисячі тисяч разів. Не треба бути генієм, аби збагнути, що орендар більше не зв’язаний тими ж силами, що зв’язують зараз тебе.

Я сказав, що моя незгода, якщо це можна так назвати, не з ним, а з прийняттям практичного боку магії, який дотепер був настільки надуманим, що ніколи не становив для мене реальної проблеми. Я вкотре підкреслив, що як маг можу підтвердити власним досвідом: у сновидінні можливо все. Нагадав йому, що він сам підживлював і культивував це переконання разом з граничною потребою в розсудливості. Те, що він пропонував у випадку з орендарем, було безумством. Це було темою для сновидіння, але ніяк не для повсякденного світу. Я дав йому зрозуміти, що для мене така пропозиція є відразливою та неприйнятною.

— Звідки така бурхлива реакція? — з усмішкою спитав він.

Його питання захопило мене зненацька. Я почувався збентеженим.

— Здається, що це загрожує мені в самій основі, — визнав я. І це був не жарт. Від думки, що жінка в церкві була чоловіком, мене якось нудило.

У голові прокручувалася думка: можливо, орендар — трансвестит. Я серйозно спитав дона Хуана про таку можливість. Він так гучно розсміявся,