Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

class="calibre1">іншу. Третя, котра залишилася на ногах, поплескала в долоні та

допомогла їм підвестися. Міллер роздивлявся фотографії на

стіні, сподіваючись побачити Джулі.

— Чим допомогти?

Чоловік був удвічі нижчим за Міллера і вдвічі ширшим

у плечах. Його статура виказувала земне походження — але

в усьому іншому він був поясанином. Світлий тренувальний

костюм підкреслював його смагляву шкіру. Він посміхався —

зацікавленою, незворушною посмішкою ситого хижака. Міллер

кивнув.

— Детектив Міллер, — відрекомендувався. — Служба безпеки

станції. Ви маєте одну ученицю, про яку я хотів би дізнатися

трохи більше...

— Розслідування офіційне? — поцікавився тренер.

— Так, — відповів Міллер, — боюся, що так.

— То зараз покажеш ордер.

Міллер посміхнувся. Його співрозмовник відповів теж

посмішкою.

— Не розповідаємо про учнів без ордера. Політика секції.

— Я її поважаю, — кивнув Міллер. — Ні, справді поважаю.

Просто так сталося, що... ну, саме розслідування офіційне, але не

в усіх деталях. Вона не вчинила нічого поганого. Ми не

збираємося її арештовувати. Але у неї є родина на Місяці, яка

хоче її знайти.

— Викрадення, — руки тренера складено на грудях. Чоловік

жодним видимим порухом не змінив виразу обличчя, але

безтурботна посмішка набула відтінку суворості.

— Це якраз офіційна частина. Я можу роздобути ордер

і провести всі запити поліційними каналами. Але тоді про це

знатиме моя начальниця. А що більше вона знатиме, то менше

в мене свободи дій.

Мовчанка. Тренер стояв непорушно — Міллер через це

нервувався, тамуючи бажання зайняти чимось руки. Жінка

в дальньому кінці зали відлупила важку грушу серією ударів, супроводжуючи кожен скриком.

— Хто? — нарешті запитав чоловік.

— Джулі Мао, — відповів Міллер. Із таким самим успіхом він

міг би запитати про матір Будди, настільки незворушно

відреагував його співрозмовник. — Здається, дівчинка влипла

у халепу.

— Тобі що за діло, коли й так?

— Не знаю відповіді на ваше запитання... Просто мені не все

одно. Не хочете мені допомагати, то не допомагайте.

— І ти повернешся з ордером. Проведеш поліційними

каналами.

Міллер зняв капелюха, пригладив довгими тендітними

пальцями волосся і повернув капелюха на місце.

— Напевно, не повернуся.

— Покажи документи, — попрохав тренер.

Міллер

видобув

з

кишені

термінал

і

простягнув.

Пересвідчившись у тому, що Міллер той, за кого себе видає, чоловік повернув термінал і кивнув на непримітні дверцята за

купою складених манекенів. Міллер пішов туди, куди йому

вказав тренер.

Кабінет виявився тісною кімнаткою. Простір займав

невеликий письмовий стіл із ламінованим покриттям; замість

крісла перед ним була м’яка куля. Поряд — два стільці, на

вигляд наче винесені з якогось бару. На офісній шафі зі

шухлядами стояв невеликий прес-фабрикатор, що смердів

озоном та олією — напевно, саме тут виготовляли таблички-грамоти і сертифікати.

— Чого хоче родина? — тренер опустився на сферу.

Отже, цю сферу можна використовувати як стілець — тільки

постійно тримати рівновагу. Місце для відпочинку, що не

дозволяло розслаблятися.

— Вони гадають, ніби їй щось загрожує. Принаймні так вони

кажуть, і я поки не маю підстав їм не вірити.

— Що саме загрожує?

— Не знаю, — розвів руками Міллер. — Знаю тільки, що вона

була тут, на Церері, опісля полетіла на Тайко, а потім зникла.

— Батьки хочуть, аби вона повернулася на їхню станцію?

Тренер знав, ким були її батьки. Міллер миттю відклав

у пам’яті цей факт, не збиваючись із ритму розмови.

— Навряд чи... Останнє повідомлення від них надіслано

з Місяця.

— Колодязь, — слова тренера пролунали ніби назва якоїсь

хвороби.

— І от я тепер намагаюся встановити, з ким та дівчинка літала.

Чи вона хотіла втекти — якщо так,