Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

Таня хотіла щось промовити, але предмет, що зблиснув у руці дівчини, змусив її завмерти від жаху.

«Це що, пістолет? Справжній? У мене зараз ціляться пістолетом?»

— Я ж тобі казала, — продовжила Софія, ніби нічого й не сталося, — ми з тобою їдемо тільки вдвох. Тому якщо хочеш доїхати, — вона стисла руків’я зброї, — заткни свою пащеку!

Вероніка телефонувала Тетяні, аж доки не сіла батарея, але все було марно. У слухавці лунали самі гудки… Жінка, не гаючи часу, поїхала до Тані додому. Там біля дверей уже чатувала Лідія Степанівна.

— Ви давно тут стоїте? — запитала Вероніка.

— Та вже з пів години, усе безрезультатно.

— У мене є ключ від Таниного дому, — жінка стала копирсатися в сумочці. — А що із Софією? Знайшлася? — водночас запитала вона.

— Та ні, — замахала головою баба Ліда, — наче корова язиком злизала.

Вероніка набрала повні легені повітря.

«І чому ж не знаходяться ці бісові ключі?!»

Врешті залізячки брязнули на дні сумки, жінка дістала необхідний, і вони з Лідією Степанівною зайшли в дім.

— А для чого ми зараз бродимо чужим будинком? — спитала бабця, не спиняючись.

— Може, Таня залишила якусь записку абощо… Я подивлюся у вітальні і спальні, а ви огляньте кухню. Раптом на холодильнику є якась інформація.

Баба Ліда слухняно кивнула.

Оселю подруги Вероніка виявила охайно прибраною.

«Отже, Таня таки трішки опанувала себе й вирішила навести лад», — подумала Вероніка.

«Чи, може, вона чекала гостей?» — жінка згадала про наміри подруги допомогти Софії та запропонувати їй притулок.

У спальні Вероніка побачила, що із шафи зникла частина Таниних речей, а також дорожня сумка.

У вітальні був розкладений диван. На ньому ще лежали подушка та зім’ятий плед.

Вероніка повільно увійшла до кімнати покійної Антоніни Йосипівни. Після похорону Вероніка не заходила сюди, бо Таня влаштувала тут справжнє святилище.

«Нехай усе лишається, як було при ній», — говорила Тетяна про кімнату матері.

Вероніка обережно оглянула диван та пляшечки з ліками, що стояли на тумбочці. У шухлядах не було нічого особливого, окрім усякого дрібного краму. Проте нижня шухляда столу виявилася майже порожньою. У ній лежала газета кількарічної давнини. Вероніка й не звернула б на неї уваги, якби не обведений червоним маркером заголовок.

Жінка дістала газету й пробігла очима статтю.

— У кухні нічого особливого, — з’явилася на порозі кімнати Лідія Степанівна.

— А Танина чашка на місці? — запитала Вероніка, не відриваючись від тексту.

— Яка чашка?

— Ота з ведмежатком, що їй подарувала учениця багато років тому. Танина улюблена чашка.

— Наче ні, а що?

— Коли Таня кудись вирушає, то завжди бере її в дорогу.

— То вона кудись поїхала?

— Ага… Сумки дорожньої нема, і частина її речей спакована.

— То це добре чи погано?

— Ще не знаю, але в мене погане передчуття, — Вероніка кинула газету на стіл.

— Ти куди?

— Мені треба знову залізти в дім до Антона Долі.

Лідія Степанівна здивовано перевела погляд на газету, яку щойно читала Вероніка. Сонячний промінь упав на текст, у якому йшлося про те, що стався нещасний випадок. Жінка, що зловживала алкоголем, згоріла у власному будинку. Імовірні дві причини загоряння: несправна проводка й куріння в ліжку. Щоправда, нещасній пощастило, бо в той самий день вона встигла побачитись із донькою. Автор статті сподівався, що останні слова, які ці двоє сказали одна одній, були сповнені тепла й любові.

Лідія Степанівна стенула плечима й поклала газету. Потім її зіниці здивовано розширилися, а брови підскочили вгору.

— Почекай, — вигукнула вона й поспішила за Веронікою, — що значить «знову»?

Дім Антона та Софії Доль був загороджений стоп-стрічкою, але Вероніка швидко пролізла під нею.