Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

— Ой лишенько, куди ти зібралася? Чи ти здуріла, дитино, — баба Ліда схопила Вероніку за рукав пальта.

— Лідіє Степанівно, відпустіть. Мені треба туди, доки нас ніхто не помітив.

— Як то не помітив! У Антона скрізь камери понатикувані. Ти що, хочеш у тюрму? Ви з Тетянкою мені за дочок, не хочу, щоб із кимось із вас сталося лихо.

— Отож…

— Що ще за «отож»?

— Таня в біді, Лідіє Степанівно! — скрикнула Вероніка.

Баба Ліда здригнулася і відпустила жінку.

— Я відчуваю це, — уже тихіше додала Вероніка. — Нам треба дізнатися, куди поїхала Таня, і негайно.

Лідія Степанівна все ще спантеличено мовчала.

— Я знаю, ви хвилюєтеся, але зараз єдине, чим ви можете допомогти, — це змусити Мирослава оголосити Тетяну й Софію в розшук.

— Я вже намагалася, — видихнула старенька, — він каже, що людину не шукатимуть, доки не минуло три дні від зникнення.

— Лідіє Степанівно, історія вашого життя доводить, що ви переборете все.

— Про що ти? — Лідія Степанівна на крок відступила, наче Вероніка хотіла на неї напасти.

— Я все про вас знаю. Хоч через бабу Тоню ви втратили своє маля, але все життя не переставали любити її дитину. Це свідчить про добре і щире серце.

— Ох, Вероніко… — Лідія Степанівна витерла вологі очі.

— І Таня вас любить, повірте. Просто вона заплуталася, а тепер із нею щось сталося. У дитинстві Таня була моєю єдиною подругою. Якби не її доброта й підтримка, я б, напевне, виросла зовсім іншою людиною. Зараз у моєму житті багато що незрозуміло, але одне я знаю точно: мушу допомогти Тетяні.

— Добре, — кивнула старенька, — роби як знаєш, а я поспішу до Мирослава.

Вероніка всміхнулася, провела бабусю поглядом і зайшла в дім Антона та Софії Доль.

Тетяна Доля дивилася на спрямоване в її бік дуло пістолета і не йняла віри власним очам. Усвідомлення того, що вона власноруч добровільно й охоче віддала небезпечній людині ключі від автомобіля та ще й усілася поруч пасажиром, холодним вужем заповзало під одяг, залишаючи на шкірі слизький слід.

«Чому? За що?» — у Тані було чимало питань, але поставити їх озброєній людині вона не наважувалася.

Жінка здригнулася, коли Софія першою порушила тишу в салоні автомобіля:

— Тобі страшно?

— Що? — затинаючись, перепитала Тетяна.

— Що ти зараз відчуваєш? Переляк? Відчай? Може, безсилля?

— Я не розумію, для чого це все?

— О, це дуже довга історія. Історія про те, як ваше сімейство калічило й мордувало мене всі ці роки. І я не збираюся з тобою нею ділитися…

«Неймовірно!» — Таня не змогла стримати зойку, коли думка блискавкою сяйнула у свідомості.

— Це ти…? Ти вбила маму.

— Я нарешті вчинила справедливо й покарала цю відьму. Треба було давно встромити їй ножа в серце, дарма я стільки зволікала.

Таня притулила обидві долоні до рота. Їй здавалося, що весь кисень трансформувався у вуглекислий газ.

— То ти мене обманула, — задихаючись, мовила жінка, — і ніякої сварки з Антоном не було.

— А я і не говорила про сварку. Антон мене образив. Ні, не образив, бо всі його образи я терпіла стільки років. Він мене зрадив, за що й дістав по заслузі.

Тетяна заплющила очі. У голові паморочилося, перед очима застрибали білі мушки.

— Ти везеш мене світ за очі, щоб убити? Чому не зробила цього раніше?

— О, я рада, що ти запитала, — оживилася Софія. — Розумієш, я бачила в житті стільки несправедливості. І одного дня вирішила, що тих, хто чинить несправедливо, слід карати. Випалювати їх вогнем, щоб і сліду не лишалося на цьому світі.

— О Боже. Тіло матері теж ти підпалила?..

— Ха, це було нескладно. Трохи облити тіло етиловим спиртом, замінити свічку в головах на спеціальну, зі спецефектами, так би мовити.

Таня відчула, що тремтить усім тілом. Вона вчепилася в ремінь безпеки, наче він міг урятувати від кулі.

— От ми й приїхали, — буденно мовила Софія, — тут ти й зустрінеш свою смерть.

Тетяна поглянула на невеличкий цегляний будинок, що визирнув із-за насадження. У дитинстві батько кілька