Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

— І вам доброго дня, Лідіє Степанівно.

— Ой, Вероніко, нема коли ручкатися. У нас нова біда.

— Що сталося? Що за біда?

— Почекай, у мене антенки тікають, зараз стану в інше місце…

«Антенки тікають?» — Вероніка спробувала розшифрувати слова бабусі.

У телефоні почулося голосне клацання.

Вероніка тим часом здогадалася, що мала на увазі бабця, і перевірила рівень зв’язку оператора.

— У мене з антенками все добре, — мовила жінка й почула відлуння власного голосу.

«Баба Ліда увімкнула гучний зв’язок», — усміхнулася вона.

— О, нарешті, — вигукнула бабця так голосно, що Вероніці довелося відсторонитися від слухавки. — Вероніко, тут таке робиться! Антона Долю струмом убило!

— Як? Кого? — Вероніка спробувала обпертися об стіну, відчувши, що зараз буде новий наплив кольорових картинок.

«Антона?.. Не може цього бути…» — стрибали думки, а разом із ними чіткішими ставали голоси трудовика та фізкультурника, що, як і вона, вирвалися зі своїх засідань і тепер курили за школою, наче старшокласники.

— От дурнуватий зв’язок! — скрикнула баба Ліда ще голосніше. — Антона, кажу! Антона!

— Я почула, — Вероніка струснула головою, щоб відігнати картинки, а заодно переклала мобільний у другу руку, бо здавалося, що барабанна перетинка правого вуха от-от лусне, — просто спантеличена.

— Спантеличена?! Та ми всі тут такі. Вранці його знайшла слідча група. Правда, кажуть, що ще не підтвердилося, чи то його тіло. Але я чула, як Мирослав розповідав комусь телефоном, що то, найімовірніше, Антон. Вважають, що його вразило струмом, коли він хотів полагодити світло, бо на щитку пробку вибило. Отак був-був — і пропав ні за цапову душу.

— А Софія? Що з нею?

— А нема Софії…

— Тобто?

— Зникла кудись. Оці полісмени записку знайшли, що вона йде від Антона. Записку знайшли, а Софію — ні.

Хмарки пари, що частіше стали вилітати з Веронічиного рота, візуалізували стан її організму.

— Та я з Танею, власне, хотіла поговорити, — продовжила баба Ліда вже більш стишеним голосом, — але вона слухавки не бере. Видно, досі не хоче зі мною розмовляти. То, може, ти її якось підтримай. Бо який не який, а брат таки…

— Але Таня не зі мною. Вона відпросилася з педради ще минулого тижня.

Із того боку не прозвучало нічого, але Вероніка була впевнена, що якщо Лідія Степанівна зараз надворі, то такі ж часті хмарки пари вилітають і з її рота.

— Я зараз їй зателефоную! — врешті мовила Вероніка.

— Я зараз сходжу до неї! — одночасно з нею сказала Лідія Степанівна.

Після цього їхня розмова перервалася.

***

Таня прокинулася від недовгого сну й побачила за вікном незнайомі пейзажі. Навколо широким полотном розкинувся засніжений степ, який де-не-де прорізали насадження дерев.

— Як гарно, — потягнулася Тетяна, — просто неймовірно.

Софія кивнула, зосереджено вглядаючись у дорогу.

— Добре, що ти знаєш шлях, — вела далі Таня, — а то я в тій хатині років із двадцять не була.

— Нічого, я все пам’ятаю, — Соня звернула із траси на ґрунтову дорогу, яка одним боком учепилася за засніжене поле, а другим — за посадку.

— Ой, я пам’ятаю тільки, що там поруч вигин річки, а через неї місток невеличкий. Ми там автомобілем не проїдемо.

— Звісно, що ні. Тому ми їдемо в об’їзд, довшим шляхом, але не турбуйся, скоро будемо на місці.

— Ой, яка ти молодець, що все знаєш. До речі, довго я спала?

— Недовго. Десь із годинку, може.

— То добре. У Вероніки, мабуть, уже скінчилася педрада. Зараз їй зателефоную, — Таня потяглася по телефон, але взяти його до рук не встигла.

Софія хвацько перехопила мобільний.

— Сумніваюся, що тут ловить зв’язок, — мило всміхнулася вона.

— Ловить чи ні, але спробувати варто, — ніяково відповіла Тетяна. Жінку насторожила тінь, що майнула Софіїним обличчям.

У цю мить Тетянин телефон ожив у руці дівчини й голосно завібрував.

— О, Вероніка телефонує. Значить, зв’язок таки є, — потяглася по мобільний Таня.

Софія натисла на червону кнопку, потім відчинила вікно й викинула телефон у сніг.

— Що ти робиш?! — скрикнула Тетяна. — Він же розіб’ється!

— Думаю, тобі зараз не за це варто хвилюватися,