Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

Саме так міг би сказати росіянин, тоді як і француз, і англієць, і німець пустилися б у детальний звіт відчуттів. Ніхто з наших поетів не був ще таким скупим на слова і вирази, як Пушкін, так не пильнував себе, щоб не сказати надмірного і зайвого, полохаючись нудотної солодкавості того й другого.

Що ж було предметом його поезії? Все стало її предметом, і ніщо зокрема. Німує думка перед незліченністю його предметів. Чим він не був вражений і перед чим він не зупинився? Від захмарного Кавказу і картинного черкеса до бідного північного сільця з балалайкою і тропаком біля корчми — скрізь, всюди: на модному балу, в хаті, в степу, у дорожній кибитці — все стає його предметом. На все, що тільки є у внутрішній людині, починаючи від її високої й великої риси до найменшого подиху її слабкості й неістотної прикмети, що його збентежила, він відкликнувся так само, як відкликнувся на все, що тільки є в природі видимій і зовнішній. Все стає у нього окремою картиною; всі предмети його; з усього, як дрібного, так і великого, він добуває одну електричну іскру того поетичного вогню, котрий присутній у всякому творінні Бога, — його найвищу сторону, знайому тільки поету, не роблячи з неї ніякого ужитку до життя на потребу людині, не пояснюючи нікому, для чого здобуто цю іскру, не підставляючи до неї драбинок ні для кого з тих, котрі глухі до поезії. Йому ні до кого не було діла. Він дбав тільки про те, щоб сказати одним обдарованим поетичним чуттям: «Дивіться, яке прекрасне творіння Бога!» — і, не додаючи нічого більше, перелітати до іншого предмета з тим, щоб сказати також: «Дивіться, яке прекрасне Боже творіння!» Від цього твори його є явище дивовижне суперечливістю тих вражень, які вони породжують у читачах. В очах людей вельми розумних, але не маючих поетичного чуття, вони — уривки недовершені, легкі, миттєві; в очах людей, обдарованих поетичним чуттям, вони — цілісні поеми, обдумані, викінчені, які містять у собі все, що їм потрібно.

На Пушкіні обірвалися всі питання, котрі доти не ставилися нікому з наших поетів і в котрих видно дух часу, що прокидався. Нащо, до чого була його поезія? Який новий напрямок мисленнєвому світу дав Пушкін? Що сказав він потрібного своєму віку? Чи вплинув на нього якщо не рятівним чином, то руйнівним? Чи впливав на інших хоч особистістю власного характеру, геніальними помилками, як Байрон і як навіть багато другорядних і нижчих поетів? Для чого він даний був світові і що довів собою? Пушкін даний був світові для того, щоб довести собою, що таке сам поет, і нічого більше, — що таке поет, узятий не під впливом якого-не-будь часу чи обставин і не під умовою також власного, особистого характеру, як людини, але незалежно від усього; щоб коли захоче потім який-небудь вищий анатомік душевний розітнути і пояснити собі, що таке в сутності своїй поет, це чутливе створіння, яке на все відкликається в світі й собі одному не має відклику, то щоб він вдоволений був, побачивши це в Пушкіні. Одному Пушкіну визначено було показати в собі цю незалежну істоту, це дзвінке відлуння, що відкликається на всякий окремий звук, породжуваний у повітрі. При думці про всякого поета уявляється більше або менше особистість його самого. Кому при розмислах про Шиллера не постане раптом ця світла, дитинна душа, що мріяла про кращі й досконаліші ідеали і створювала з них собі світ, вдоволена тим, що могла жити в цьому поетичному світі? Кому, хто читає Байрона, не постане сам Байрон, цей гордий чоловік, облагодіяний всіма дарами Неба, який не зміг простити Йому своєї незначної тілесної вади, від котрої ремство перенеслося і в поезію його? Сам Гете, цей Протей[135] із поетів, що прагнув обійняти все як у світі природи, так і в світі наук, показав уже сим самим наукоподібним стремлінням своїм особистість свою, сповнену якоїсь германської статечності й теоретично-німецького намагання приладнатися до всіх часів і віків. Усі наші російські поети: Державін, Жуковський, Батюшков — утримали свою особистість. В одного Пушкіна її немає. Що схопиш із його творів про нього самого? Піди влови його характер як людини! Замість нього постане той же дивовижний образ, що на все відгукується і одному собі тільки не знаходить відгуку. Всі твори його — повний арсенал знарядь поета. Іди туди, вибирай собі кожен по руці будь-яке і виходь із ним на битву; але сам поет на битву з ним не вийшов. Чому не вийшов? — це інше питання. Він сам на нього відповідає віршами:

Не для житейского волненья[136],

Не для корысти, не для битв,

Мы рождены для вдохновенья,

Для звуков сладких и молитв.

Пушкін вчував значення своє краще тих, котрі ставили йому питання, і з любов’ю виконував його. Навіть і в ту пору, коли метався він сам у чаді пристрастей, поезія була для нього святиня — точно якийсь храм. Не входив він туди неохайним і неприбраним; нічого не вносив він туди необдуманого, нерозважливого з власного життя свого; не увійшла туди гольцем розхристана дійсність. А між тим все там до єдиного є історією його самого. Але це нікому не зримо. Читач почув одні тільки пахощі; але які речовини перегоріли в грудях поета з тим, щоб запахтіти цими пахощами, цього ніхто не може почути. І як він леліяв їх у собі! як виношував їх! Жоден італійський поет не вивершував так сонетів своїх, як викінчував він ці легкі, позірно миттєві творіння. Яка точність у всякому слові! Яка значливість всякого виразу! Яке все округлене, вивершене й замкнуте! Всі вони ніби перлини; важно й вирішити, котре краще. Ніби сяючі зуби красуні, котрі уподібнює цар Соломон до овець-юнок[137], які, щойно вийшовши з купелі, всі як одна і всі рівно прекрасні.

Як йому говорити було про що-небудь потрібне сучасному суспільству в його сучасну хвилину, коли хотілося відгукнутись на все, що тільки є в світі, і коли всякий предмет однаково кликав його? Він хотів було зобразити в «Онєгіні» сучасну людину і розв’язати якусь сучасну задачу — і не міг. Зіштовхнувши з місця своїх героїв, сам став на їхнє місце і в особі їхній був уражений тим, чим вражається поет. Поема вийшла зібранням