Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

що охороняють всюди людину, так що, читаючи його, відчуваєш на кожному кроці, ніби сам, висловлюючись віршами Державіна:

Под надзирание ты предан[126]

Невидимых, бессмертных сил,

И легионам заповедан

Всех ангелов, чтоб цел ты был.

Перекладаючи, справляв він своїми перекладами таке враження, як самобутній і самоцвітний поет. Внісши це нове, доти незнайоме нашій поезії стремління в область незримого й таємничого, він звільнив її саму від матеріалізму не тільки в думках і способі їхнього вираження, а у самому вірші, котрий став легким та безтілесним, як видіння. Перекладаючи, він залишив перекладами початки для всього оригінального, вніс нові форми й розміри, котрі почали потім уживати всі інші наші поети. Лінощі ума завадили йому стати переважно поетом-винахідником, — лінь вигадувати, а не брак творчості. Ознаки творчості показав він у собі вже із самого початку свого поприща: «Світлана» і «Людмила» рознесли у перший раз зігріваючі звуки нашої слов’янської природи, ближчі нашій душі за ті, що лунали в інших поетів. Доказом того те, що вони справили вплив сильний на всіх у той час, коли поетичне чуття у нас було ще слабо розвинене. Елегійний рід нашої поезії створений ним. Є ще первісніша причина, від котрої пішли й самі лінощі ума: це — здатність оцінювати, котра, оселившись владно в його умі, змушувала його зупинятися з любов’ю над усяким готовим твором. Звідси його тонке критичне чуття, котре так дивувало Пушкіна. Пушкін сильно на нього сердився за те, що він не пише критик. На його думку, ніхто, крім Жуковського, не міг так розібрати й визначити всякий художній твір. Ця здатність розбирати й оцінювати відображається в його мальовничих описах природи, котрі всі його власні, самобутні твори. Взявши картину, що його полонила, він не залишає її до тих пір, поки не вичерпає всю, розітнувши ніби анатомічним ножем її найневловимішу подробицю. Хто вже міг написати вірш «Звіт про сонце»[127], де спостережені всі видозміни сонячних променів і чарівність картин, ними породжених у різні години дня, і з такими ж мальовничими подробицями зобразити в «Звіті про місяць»[128] чарівність місячних променів, з цілою низкою нічних картин, ними породжених, — той, зрозуміло, мав містити в собі у великій мірі здатність оцінювати. Його «Слов’янка» з краєвидами Павловська[129] — справжній живопис. Благоговійна задумливість, котра проноситься крізь всі його картини, наповнює їх тим зігріваючим, теплим світлом, котре наводить заспокоєння незвичайне на читача. Стаєш тихішим у всіх своїх пориваннях, і якоюсь таїною замикаються твої власні вуста.

Останнім часом у Жуковському став помічатися перелом поетичного напряму. В міру того як стала йому вияснюватися чистіше та незримо-світла далина, котру він бачив доти в неясно-поетичній віддалі, зникала пристрасть і смак до примар і привидів німецьких балад. Сама задумливість поступилася місцем світлості душевній. Плодом цього була «Ундина»[130], творіння, приналежне уповні Жуковському. Німецький переповідувач того самого переказу в прозі не зміг слугувати йому взірцем. Повний творець світлості цього поетичного витвору є Жуковський. З цих пір він здобув якусь прозору мову, котра ту ж річ показує ще видніше, ніж якою вона є у самого хазяїна, у котрого він узяв її. Навіть колишня легка невизначеність вірша його зникла: вірш його став міцнішим і твердішим; все готувалося в ньому на те, щоб повернути його до передачі найдосконалішого поетичного твору, котрий, будучи створений так, як створює він, за такого напування всього себе духом давнини і за такого просвітленого, вищого погляду на життя, покаже неодмінно первісний, патріархальний побут древнього світу в світлі рідному й близькому всьому людству, — подвиг, набагато вищий за всякий власний твір, котрий принесе Жуковському значення всесвітнє. Перед іншими нашими поетами Жуковський те саме, що ювелір перед іншими майстрами, тобто майстер, який займається остаточним викінченням діла. Не його діло добувати в горах алмаз — його діло оправити цей алмаз таким чином, щоб він заграв усім своїм блиском і виказав би уповні своє достоїнство усім. Поява такого поета могла статися тільки серед російського народу, в котрому такий сильний геній сприйнятливості, даний йому, може бути, на те, щоб оправити в кращу оправу все, що не оцінене, не оброблене і зневажене іншими народами.

У той час, коли Жуковський стояв ще у першій порі свого поетичного розвитку, відриваючи нашу поезію від землі й суттєвості й відносячи її в область безтілесних видінь, інший поет, Батюшков[131], ніби зумисне йому на спротив, став прикріпляти її до землі й тіла, виказуючи всю чарівливу повабу відчутної суттєвості. Як той губився весь у неясному ще для нього самого ідеальному, так цей весь потонув у розкішній повабі видимого, котре так ясно чув і так сильно відчував. Усе прекрасне в усіх образах, навіть і незримих, він ніби силкувався перетворити на відчутну млість насолоди. Він чув, висловлюючись його ж виразом, «стихов и мыслей сладострастье»[132]. Здавалося, ніби якась внутрішня сила рівноваги, що перебуває в лоні поезії нашої, охороняючи її від крайнощів будь-якого захоплення, створила цього поета саме з тим, щоб у той час, коли один стане приносити звуки північних співців Європи, другий овіяв би її ароматичними звуками півдня, познайомивши з Аріосто, Тассо, Петраркою, Парні[133] та ніжним відлунням древньої Еллади; щоби навіть і сам вірш, що почав набувати легкої невизначеності, прибрав тієї майже скульптурної опуклості, яку видно у древніх, і тієї звучної млості, що чутна у південних поетів нової Європи.

Два різнорідні поети внесли одразу два різнорідні начала в нашу поезію; з двох начал вмить утворилося третє: з’явився Пушкін. У ньому середина. Ні далекої від життя ідеальності першого, ні повноводдя любострасних розкошів другого. Все урівноважене, стисле, зосереджене, як у росіянині, котрий небагатомовний на передачу відчуття, але береже й збирає його довго в собі, так що від цього довготривалого носіння воно має вже силу вибуху, якщо виступить назовні. Наведу приклад. Поета вразив краєвид Казбеку, однієї з найвищих кавказьких гір, на верхівці якої він побачив монастир, що видався йому ширяючим у небесах ковчегом. У іншого поета полилися б палкі вірші на кілька сторінок. У Пушкіна все у десяти рядках, і вірш закінчує він сим неочікуваним звертанням:

Далекий, вожделенный брег![134]

Туда б, сказав «прости» ущелью,

Подняться к горной вышине!

Туда б, в заоблачную келью,

В соседство Бога