Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

нього, висловитися так, як висловився він в одному місці про того ж свого величного мужа, в ту хвилину, коли він все уже виконав, що потрібно на землі:

И смерть как гостью ожидает[119],

Крутя, задумавшись, усы.

Хто, крім Державіна, насмілився б поєднати таке діло, як чекання смерті, з такою нікчемною дією, як крутіння вусів? Але як через це відчутніша видимість самого мужа, і яке меланхолійно-глибоке почуття зостається в душі! Та потрібно сказати, що як це, так і всі інші велетенські якості Державіна, що дають йому перевагу над іншими поетами нашими, перетворюються раптом у нього на неохайність і неподобство, як тільки покидає його натхнення. Тоді все у безладі: слово, мова, стиль — все скрипить, наче віз із немазаними колесами, і вірш — справжній труп, покинутий душею. Сліди власної незакінченої освіти, як у розумовому, так і в моральному сенсі, відбилися дуже помітно на його творах. Муж, який проповідував іншим про те, як керувати собою, не зумів скерувати себе, далеко не став самим собою і змушений був напруженою силою натхнення добиратися до себе ж, щоб заговорити про те, що повинно вже вільно виливатися у поета. Надай виховання повне такому мужу — не було б поета вищого за Державіна; тепер же залишається він як необроблена величезна скеля, перед котрою ніхто не може зупинитися, не будучи враженим, але перед котрою довго не затримується ніхто, поспішаючи до інших місць, більш принадливих.

Ще Державін ударяв у струни своєї ліри, як уже все довкола нього змінилося: вік Катерини, полководці-орли, вельможна розкіш і вельможне життя промайнули, як сновидіння. Настав вік Олександра, ошатний, благопристойний, вилощений. Все застебнулося і, ніби відчувши, що вже розкинулося надто нарозпашку, стало навперейми набувати позірної добропристойності та стрункості вчинків. Французи стали уповні взірець до всього, і так само, як джигуни Парижа заволоділи надовго нашим суспільством, прудкі французькі поети заволоділи були на час нашими поетами. До честі, втім, вірного поетичного чуття нашого необхідно сказати, що за зразок пішов один Лафонтен саме тому, що був ближчим до природи: Дмитрієв[120], Хемніцер[121] і Богданович[122] стали створювати подібні до нього простотою твори, обробляючи ті ж предмети. Російська мова раптом отримала свободу і легкість перелітати від предмета до предмета, якої не знав Державін. Замість оди стали пробувати всі роди і форми поезії. Дмитрієв виказав багато таланту, смаку, простоти і пристойності в усьому, якими вбив бундючність і пишномовність, нанесені бездарними наслідувачами Державіна та Ломоносова. Але поверхова епоха не могла дати багато змісту нашій поезії: одне загальносвітське стало її предметом, і вона зробилася сама схожою на розумного і меткого світського чоловіка, коли він сидить у вітальні й веде розмову не з тим, щоб повідати душевну сповідь свою чи спонукати інших до якого-небудь важливого діла, а з тим, щоб просто повести розмову і похизуватися вмінням вести її про всі предмети. Останні звуки Державіна змовкли, як змовкають останні звуки церковного органу, і поезія наша, вийшовши з церкви, опинилася раптом на балу. Від одного тільки Капніста[123] почувся аромат істинно душевного почуття і якоїсь особливої антологічної привабливості, доти незнайомої. Ось його «Сільський будиночок в Обуховці»:

Приютный дом мой под соломой,

По мне, ни низок, ни высок;

Для дружбы есть в нем уголок,

А к двери, нищему знакомой,

Забыла лень прибить замок.

Та не могла зоставатися довго наша поезія на цій поверховій світській верхівці. Вже пробуджена була сильно її чулість від петровського удару європейським кресалом. Раптом запримітила вона, що від французів, окрім спритності, нічого не перейме для свого виховання, і звернулася до німців. У німецькій літературі відбувалося у той час явище дивне. Неясні марення, таємничі перекази, непояснимі чудесні пригоди, темні привиди невидимого світу, мрії та страхи, що супроводжують дитинство людини, стали предметом німецьких поетів. Можна б назвати таку поезію пустощами школяра, якби в ній не чулося те лепетання немовляти, котрим вістує в ній про себе безсмертний дух людини, потребуючи собі живої поживи. Чутлива поезія наша зупинилася з цікавістю немовляти перед таким явищем. Її власні слов’янські начала нагадали їй раптом про щось подібне. Але при всьому тому ми самі ніяк би не зіткнулися з німцями, якби не з’явився поміж нас такий поет, котрий показав нам весь цей новий, незвичайний світ крізь ясне скло своєї власної природи, нам більш доступної, ніж німецька. Цей поет — Жуковський, наша найвизначніша оригінальність! Дивовижною, вищою волею вкладено було йому в душу з дитячих днів незбагненне йому самому стремління до незримого й таємничого. В душі його, наче в герої його балади Вадимі[124], лунав небесний дзвінок, кличучи у далечінь. Через цей поклик кидався він до всього незбагненного й таємничого всюди, де воно йому траплялося, й став одягати його в звуки, близькі нашій душі. Все у цьому роді у нього взяте у чужих, і більше у німців, — майже все переклади. Але на перекладах так закарбувалося це внутрішнє стремління, так запалило й одушевило їх своєю живістю, що самі німці, які навчалися російської мови, зізнаються, що перед ним оригінали видаються копіями, а переклади його видаються істинними оригіналами. Не знаєш, як назвати його, — перекладачем чи оригінальним поетом. Перекладач втрачає власну особистість, але Жуковський виказав її більше за всіх наших поетів. Проглянувши назви віршів його, бачиш: один взято із Шиллера, другий з Уланда[125], третій у Вальтер Скотта, четвертий у Байрона, і все — найвірніший сколок, слово в слово, особистість кожного поета витримано, ніде було й висунутись самому перекладачеві; але коли прочитаєш кілька віршів одразу і спитаєш себе: чиї вірші читав? — не постане перед очима твоїми ні Шиллер, ні Уланд, ні Вальтер Скотт, але поет, від них усіх окремий, достойний стати не біля ніг їхніх, а сісти з ними поряд, як рівний з рівним. Яким чином крізь особистості всіх поетів пронеслась його власна особистість — це загадка, але вона так і бачиться всім. Немає росіянина, котрий би не склав собі з самих же творів Жуковського вірного портрета самої душі його. Потрібно сказати також, що ні в кому з перекладених ним поетів не чутно так сильно стремління піднестися у захмарне, чуже всьому видимому, ні в кому також із них не видно цього твердого визнання незримих сил,