Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь

розрізнених відчуттів, ніжних елегій, колючих епіграм, картинних ідилій, і після прочитання її замість усього виступає той же чудесний образ поета, котрий на все відгукується. Його найдосконаліші твори: «Борис Годунов» і «Полтава» — той же вірний відгук минулому. Нічого не хотів він ними сказати своєму часові; ніякої користі співвітчизникам не замислював він вибором цих двох сюжетів; не видно також, щоб він наповнився особливим співчуттям до кого-небудь із виведених тут героїв і взявся б через це за ці дві поеми, так майстерно і художньо вивершені. Він подивувався тільки незвичайності двох історичних подій і хотів, щоб, подібно до нього, подивувалися інші.

Читання поетів всіх народів і віків породжувало в ньому той же відгук. Герой іспанський Дон-Жуан, цей невичерпний предмет незліченної кількості драматичних поем, дав йому раптом ідею зосередити все діло у невеликій власній драматичній картині[138], де зі ще більшим знанням душі виставлена невідпорна звабність спокусника, ще яскравіше слабкість жінки і ще відчутніша сама Іспанія. Фауст Гете навів його раптом на ідею втиснути у дві-три сторіночки головну думку германського поета[139], — і дивуєшся, як вона влучно схоплена і як зосереджена в одне міцне ядро, незважаючи на всю її невизначену розкиданість у Гете. Суворі терцини Данта навіяли йому думку[140] у таких же терцинах і в дусі самого Данта зобразити поетичне дитинство своє у Царському Селі, уособити науку в вигляді строгої жінки, яка збирає до школи дітей, і себе — у вигляді школяра, який вирвався з класу до саду з тим, щоб зупинитися перед древніми статуями з лірами і циркулями у руках, що промовляли до нього живіше за науку, де видно, як уже рано пробуджувалася в ньому ця чутливість на все відгукуватися.

І який вірний його відгук, яке чутливе його вухо! Чуєш запах, колір землі, часу, народу. В Іспанії він іспанець, із греком — грек, на Кавказі — вільний горець у повному смислі цього слова; з віджилим чоловіком він дихає старовиною часу минулого; зазирне до мужика в хату — він росіянин увесь з голови до ніг: усі риси нашої природи в ньому відкликнулися, і все охоплене іноді одним словом, одним чуйно знайденим і влучно прибраним прикметником.

Властивість ця у ньому розросталася поступово, і він відгукнувся б потім цілком на все російське життя, так само, як відгукався на всяку окрему його рису. Думка про роман, котрий би повідав просту, нештучну повість справді російського життя, займала його останнім часом невідступно. Він кинув вірші єдино з тим, щоб не відволікатися нічим по сторонах і бути простішим у описах, і саму прозу спростив він до того, що навіть не знайшли ніякого достоїнства в перших повістях його. Пушкін був цьому радий і написав «Капітанську дочку», безсумнівно, найкращий російський твір у розповідному роді. У порівнянні з «Капітанською дочкою» всі наші романи й повісті здаються нудотною розмазнею. Чистота і нештучність зійшли в ній на такий високий ступінь, що сама дійсність видається перед нею штучною і карикатурною. Вперше виступили істинно російські характери: простий комендант фортеці, капітанша, поручик, сама фортеця з єдиною гарматою, безладдя часу і проста велич простих людей — все не тільки сама правда, а ще ніби краще за неї. Так воно і бути має: на те і покликання поета, щоб із нас же взяти нас і нас же повернути нам в очищеному і кращому вигляді. Все показувало в Пушкіні, що він на те був народжений і того прагнув. Майже в один час з «Капітанською дочкою» залишив він майстерні проби романів: «Рукопис села Горюхіна»[141], «Царський арап»[142] і зроблений олівцем начерк великого роману — «Дубровський». Останнім часом набрався він багато російського життя і говорив про все так влучно і розумно, що хоч записуй всяке слово: воно вартувало його кращих віршів; але ще дивовижнішим було те, що будувалось всередині самої душі його й готувалося освітити перед ним ще більше життя. Відзвуки цього чутні у виданому вже по смерті його вірші[143], в котрому звуками майже апокаліптичними зображена втеча з приреченого на загибель міста, і частка його власного душевного стану. Багато готувалося Росії добра в цьому чоловікові… Але, стаючи мужем, забираючи звідусіль сили на те, щоб управлятися з великими ділами, не подумав він про те, як справитись з дріб’язковими та малими. Нагла смерть забрала його раптом від нас — і все у державі відчуло раптом, що втратило велику людину.

Вплив Пушкіна як поета на суспільство був малозначущим. Суспільство глянуло на нього тільки на початку його поетичного поприща, коли він першими молодими віршами своїми нагадав був ліру Байрона; коли ж він отямився і став нарешті не Байрон, а Пушкін, суспільство від нього відвернулося. Але вплив його був сильним на поетів. Не зробив того Карамзін у прозі, що він у віршах. Наслідувачі Карамзіна стали жалюгідною карикатурою на нього самого і довели як стиль, так і думки до солодкавої нудотності. Що ж до Пушкіна, то він був для всіх поетів, йому сучасних, наче скинутий з Неба поетичний вогонь, від котрого, мов свічки, запалились інші самоцвітні поети. Довкола нього раптом утворилося їх ціле сузір’я: Дельвіг[144], поет-сибарит[145], котрий ніжився всяким звуком своєї майже еллінської ліри і, не випиваючи одним духом всього напою поезії, ковтав його по краплі, як знавець вин, придивляючись до кольору і нюхаючи сам запах; Козлов[146], гармонічний поет, від котрого пролунали якісь доти нечувані, музикально-сердечні звуки; Баратинський[147], строгий і похмурий поет, котрий показав так рано самобутнє стремління думок до світу внутрішнього і став уже дбати про матеріальне викінчення їх, коли вони ще не визріли в ньому самому; темний і нерозвинений, став себе виказувати людям і зробився через те всім чужий і нікому не близький. Усіх цих поетів збудив до діяльності Пушкін; інших же просто створив. Я розумію тут наших так званих антологічних поетів, котрі створили небагато; але якщо з цих небагатьох духмяних квітів зробити вибір, то вийде книга, під котрою підпише своє ім’я найкращий поет. Варто назвати обох Туманських[148], О. Крилова[149], Тютчева, Плетньова і кількох інших, котрі не виказали б власного поетичного вогню і запашних порухів душевних, якби не були запалені вогнем поезії Пушкіна. Навіть старі поети стали перестроювати лад лір своїх. Відомий перекладач «Іліади» Гнєдич[150], переспівувач псалмів Ф. Глинка[151], партизан-поет Давидов