Джон Гришем - Фірма

— Так, так, так, — відповіла перша секретарка.

— Усі тут, — додав клерк.

— Я не вірю, — сказав Ейвері, беручи піджак. — Ходімо.

Він вийшов за двері у супроводі секретарок, клерка й Мітча. Мітч ніс два портфелі, клерк два, секретарка один. Друга на ходу щось писала, бо Ейвері гаркав про доручення й накази, які мали бути виконані за його відсутності. Вся процесія впихнулася у ліфт і спустилася на перший поверх. На вулиці спохопився шофер, відчинив дверцята, повкладав до багажника речі.

Мітч і Ейвері впали на заднє сидіння.

— Ейвері, перепочинь. Ти на три дні їдеш на Каймани. Розслабся.

— Так-так. Я беру з собою стільки роботи, що на місяць вистачить. Клієнти вже криком кричать, що я ховаюся. Вже погрожують позиватися за мою некомпетентність. Я не встигаю, спізнююся на два місяці, а ти ще на чотири дні вшиваєшся, щоб понудьгувати на семінарі у Вашингтоні. От гарно ти час розрахував. Молодець!

Ейвері відчинив дверцята бару, змішав собі коктейль. Мітч відмовився пити. Лімузин в саму годину пік рухався по Ріверсайд-драйв. Зробивши три ковтки джину, партнер став дихати глибше.

— Продовження навчання — це що, такий жарт? — кинув до Мітча.

— І ти це робив, коли працював перший рік. А ще, якщо не помиляюся, тиждень провів у Гонолулу на міжнародному семінарі з податків. Ти не забувся?

— То була робота. Тільки робота. А ти папки береш із собою?

— Аякже, Ейвері. Я повинен сидіти на семінарі по вісім годин і вивчати найновіші зміни в податковому законодавстві, які насаджує Конгрес. А решту часу розраховую працювати п’ять годин на день.

— Якщо можна, шість. Ми відстаємо, Мітчу.

— А ми завжди відстаємо, Ейвері. Налий собі ще. Тобі треба розслабитися.

— Я планую розслаблятися в «Ромоголових».

Мітч пригадав бар із пивом «Ред Страйп», доміно, дартс, бікіні на шнурівках, дівчину.

— Ти вперше летиш на «Лірі»? — запитав Ейвері вже більш розслабленим голосом.

— Так. Тут я вже сім місяців і тільки тепер побачу літак. Якби про це знав минулого березня, то пішов би працювати на Волл-стріт.

— Ти з іншого тіста, Мітчу. Знаєш, що вони там, на Волл-стріт роблять? У них у фірмі триста юристів, так? І щороку беруть по тридцять, а то й більше нових. І кожен хоче в них працювати — це ж Волл-стріт, так? І ось цих новачків збирають у великій залі, їм кажуть, що протягом п’яти років вони мусять працювати по дев’яносто годин на тиждень. Та коли мине п’ять років, половини з них там вже не буде. Плинність кадрів надзвичайна. Новачків там виживають, витискають із них усі соки, дають ставку по сто — сто п’ятдесят на годину, їх просто заганяють. А тоді викидають геть. Ось така Волл-стріт. І тим хлопцям так і не вдається побачити літак фірми. І лімузин фірми. А тобі, Мітчу, справді пощастило. Ти маєш щодня дякувати Богу за те, що тебе вибрали для роботи у гарній старій «Бендіні, Ламберт і Лок».

— Дев’яносто годин на тиждень — просто смішно. Рештою я би розпоряджався сам.

— Все окупиться. Ти чув, яка в мене премія за останній рік?

— Ні.

— Чотириста вісімдесят п’ять тисяч. Непогано, га? І це тільки премія.

— А в мене шість тисяч, — сказав Мітч.

— Тримайся за мене, і досить скоро гратимеш у вищій лізі.

— Та-ак, та спершу я маю продовжити свою юридичну освіту.

Через десять хвилин лімузин виїхав на смугу, що вела до ангарів. На вивісках зазначалося: «Мемфіс Аеро». До терміналу легенько підкотив витончений сріблястий «Лір-55».

— Ось і він, — мовив Ейвері.

Особисті речі й портфелі швидко завантажили на літак, минуло кілька хвилин, і вони були готові летіти.

Мітч застебнув пасок безпеки і з захопленням оглядав кабіну, оздоблену шкірою й латунню. Все тут було зроблено зі смаком, розкішно, а іншого він і не чекав. Ейвері змішав собі новий коктейль і теж пристебнув пасок.

За годину й п’ятнадцять хвилин «Лір» почав спуск до міжнародного аеропорту Балтимор-Вашингтон. Коли літак зупинився, Ейвері й Мітч спустилися трапом і підійшли до багажного відділення. Ейвері вказав на чоловіка в уніформі, який стояв коло виходу:

— Це — твій шофер. Лімузин стоїть перед входом, він проведе. Звідси до готелю «Кепітел Гілтон» їхати сорок хвилин.

— Ще один лімузин? — запитав Мітч.

— Авжеж. На Волл-стріт для тебе такого не приготують.

Вони потиснули одне одному руки, й Ейвері знов піднявся на борт. За тридцять хвилин літачок дозаправили, тож коли він знову знявся в повітря й полетів на південь, Ейвері вже спав.

Через три години він приземлився в Джорджтауні на Кайманових островах. Минув термінали аеропорту і підкотив до маленького ангара — там мав простояти ніч. Співробітник служби безпеки дочекався Ейвері і його вантажу, провів його через митницю й весь аеропорт. Пілот разом із помічником пілота закінчили справи в літаку, і їх теж провів крізь аеропорт співробітник служби безпеки.

Після півночі світло в ангарах вимикали, і з пів дюжини літачків ховалися в темряві. Відчинилися бічні двері, і троє чоловіків, серед них і Ейвері, швидко попрямували до «Ліра-55». Ейвері відчинив вантажне відділення й усі втрьох швидко витягли з нього двадцять п’ять важких картонних коробок. Тропічна спека перетворила ангар на пічку. Люди змокли від поту, та поки не вийняли весь вантаж, не промовили ні слова.

— Має бути двадцять п’ять. Перерахуйте, — звернувся Ейвері до місцевого жителя, мускулястого чоловіка в корковому шоломі й із пістолетом на боці. Інший тримав у руках пломбувач і так уважно за всім стежив, що скидався на завідуючого складом. Перший, обливаючись потом, швидко перерахував коробки.

— Так. Двадцять п’ять.

— Скільки? — запитав чоловік із записником у руках.

— Шість з половиною мільйонів, — відповів Ейвері.

— Всі готівкою?

— Всі готівкою, у доларах США — сотні й двадцятки. Пропоную вантажити.

— Куди все піде?

— У «Квебек-банк». Там уже чекають.

Кожен взяв по коробці й рушив до дверей, де стояв ще один спільник з «узі» в руках. Вантаж поскладали в непримітний фургон, на борту якого ледве можна було розібрати напис «Виробник: Кайманові острови». Озброєні охоронці всілися, а приймальник товару вирулив з ангара й спрямував авто до центру Джорджтауна.

Реєстрація учасників семінару почалася о восьмій в бельетажі коло входу до