Джон Гришем - Фірма

class="p1">— Ніхто. Він був класним детективом, і слідів ніколи не залишав. Тобто, він же колишній поліцейський і колишній в’язень. На вулиці йому не було рівних. Едді ж платили за те, щоб слідкував, дошукувався, щоб збирав всякий бруд. За ним ніхто ніколи не шпигував. Ніколи.

— Тоді хто ж його вбив?

— Оті, хто за ним і слідкували. В газеті написали про те, що він нібито шантажував якогось багатія, і той з ним розправився. Та це не правда.

Враз вона просто нізвідки витягла довгу сигарету з фільтром і підкурила. Мітч опустив вікно.

— Ви не проти, якщо я куритиму? — запитала вона.

— Ні, просто хай дим виходить, — показав він на її вікно.

— Хай там як, а я боюся. Едді був впевнений в тому, що люди, які за вами слідкували, дуже небезпечні й надзвичайно розумні. Вони хитромудрі — ось так він сказав. І якщо вони вбили його, то що ж буде зі мною? Вони можуть подумати, що я про щось знаю. Відколи його вбили, я не була в офісі. І не збираюся туди йти.

— І я не пішов би на вашому місці.

— Я ж не дурна. Два роки з ним працювала й багато чому навчилася. Багато хитрунів бачила.

— Як його було вбито?

— У відділі вбивств в нього є друг. Той сказав мені по секрету, що Едді вбили трьома пострілами в потилицю майже впритул зі зброї двадцять другого калібру. Жодних підказок. І сказав, що це була дуже чиста і професійна робота.

Мітч допив пляшку і поставив її до ряду порожніх бляшанок з-під пива на підлозі. Дуже чиста і професійна робота.

— Це ж нісенітниця, — знову повторила вона. — Тобто, як це могло бути, щоб хтось прокрався до Едді за спину, сховався на задньому сидінні й тричі вистрілив у потилицю? А він же навіть не збирався туди їхати.

— А може, він заснув, і його заскочили зненацька?

— Ні. Коли йому доводилося працювати вночі, він старався все робити якомога швидше і лишався на зв’язку.

— В офісі залишилися якісь записи?

— Ви маєте на увазі записи про вас?

— Так, щодо мене.

— Я сумніваюся. Ніколи не бачила, щоб він щось записував. Казав, що ви так хотіли.

— Це правда, — з полегшенням сказав Мітч.

Вони сиділи й спостерігали, як набирав висоту «Боїнг-727». Парковка завібрувала.

— Мені дуже страшно, Мітчу. Можна називати вас Мітчем?

— Звісно, чом би й ні?

— Моя думка така: його вбили через ту роботу, яку він виконав для тебе. Це єдине пояснення. А якщо це так, вони можуть виснувати, що і я про щось знаю. Ти як гадаєш?

— А я не хотів би гадати.

— На деякий час я могла би зникнути. Чоловік трохи підробляє в нічних клубах, тож за необхідності ми можемо переїхати. Я не розказувала йому про все це, але думаю, що доведеться. Що ти про це думаєш?

— А куди би ви поїхали?

— До Літл-Року, до Сен-Луїса, до Нешвіла. Він не має постійної роботи, тож гадаю, можна поки десь покрутитися, — з цими словами вона докурила сигаретку й одразу підкурила нову.

«Дуже чиста і професійна робота», — подумки повторив Мітч. Він глянув на жінку й помітив на щоці сльозинку. Вона не була негарною, та все ж давалися взнаки роки, проведені в барах і нічних клубах. Риси обличчя мала правильні, і якби не перепалені фарбою волосся і забагато косметики, її можна було б назвати привабливою як на її вік — десь близько сорока.

Теммі глибоко затягнулася й видихнула хмару диму, яка стала просочуватися з «фольксвагена» назовні.

— Я от подумала, Мітчу, що ми тепер в одному човні. Тобто, вони і за тобою, і за мною слідкуватимуть. Вбили тих юристів, тоді Едді, тепер ми на черзі.

«Ну ж бо, кралечко, не тримай все в собі, викладай». Вголос він сказав:

— Послухай-но. Давай так вчинимо. Нам треба підтримувати зв’язок. Та по телефону дзвонити не можна, разом нас не повинні бачити. Моя дружина знає про все, і про нашу цю зустріч я їй розповім. Щодо неї не турбуйся. Раз на тиждень ти надсилатимеш мені цидулку і повідомлятимеш про себе. Як звати твою матір?

— Доріс.

— Гаразд. Це ім’я буде нашим кодом. На всьому, що ти мені надсилатимеш, вказуй ім’я Доріс.

— Вони й твою пошту читають?

— Мабуть, так, Доріс, мабуть, що так.

19

О п’ятій пополудні Мітч вимкнув світло в кабінеті, забрав два портфелі з паперами і спинився біля Ніниного столу. Вона друкувала на своєму «Ай-Бі-Ем», а телефон дивовижним чином тримався між плечем і вухом. Побачивши його, витягла з шухляди конверта й простягла.

— Це підтвердження броні в готелі «Кепітал Гілтон», — сказала, не приймаючи трубки.

— На моєму столі лежить надиктований матеріал, — сказав він. — До понеділка.

Він пішов сходами на четвертий поверх, до кутового кабінету Ейвері, а там саме розвивалася невелика колотнеча. Одна секретарка вкладала у великий портфель папки. Друга досить різко розмовляла з Ейвері, той теж на когось визвірявся по телефону. Один із клерків щось наказував першій секретарці.

Ейвері жбурнув слухавку, вимогливо кинув Мітчу:

— Ти готовий?

— Чекаю на вас, — відповів той.

— А я ніяк не знайду папку Ґрінмарка, — кинула набурмосена секретарка клерку.

— Вона лежала разом із папкою Рокконі, — відповів той. — А мені не потрібна папка Ґрінмарка! — вигукнув Ейері. — Скільки разів тобі про це казати? Ти що, глуха? Секретарка втупила погляд в Ейвері.

— Ні, я добре чую. І я чітко почула, як ви сказали, «Спакуйте справу Ґрінмарка».

— Лімузин вже чекає, — мовила друга секретарка.

— Мені не потрібен бісів Ґрінмарк!

— А Рокконі? — запитав клерк.

— Так! Так! Я вдесяте вам повторюю: мені потрібна папка Рокконі!

— Літак також чекає, — сказала друга секретарка. Портфелі захряснули і замкнули. Ейвері все ще порпався в купі документів на столі.

— Де папка Фендера? Де взагалі мої папки? Чому я ніколи нічого не можу знайти?

— Ось Фендер, — відповіла перша секретарка, втискуючи папку до іншого портфеля.

Ейвері зазирав у блокнот.

— Гаразд. То я тут маю Фендера, Рокконі, «Кембридж Партнере», «Ґрін Груп», листування Сонні Кеппса й Отакі, «Бартон