Джон Гришем - Фірма

зали «Сенчурі». Мітч прийшов зарання, записався, взяв важку папку з матеріалами семінару, на якій зверху були надруковані його дані і ввійшов до зали. Він обрав місце поближче до центру просторого приміщення. Згідно з брошурою, мали бути присутні двісті чоловік. Офіціант розносив каву, й Мітч розгорнув перед собою «Вашингтон пост». Більшість новин стосувалися його улюбленої команди «Редскінс», яка виграла черговий суперприз.

Залу поступово заполоняли юристи, які поприїжджали з усіх куточків країни для того, щоб дізнатися про останні уточнення до податкового законодавства, які приймали чи не щодня. До дев’ятої залишалося кілька хвилин, і тоді зліва від Мітча зайняв місце хлопчакуватий з вигляду адвокат із правильними рисами обличчя. Не промовив ані слова. Мітч кинув на нього погляд і повернувся до читання газети. Коли зала була заповнена, ведучий привітав усіх і запросив до слова першого доповідача, якогось там конгресмена від штату Орегон, голову підкомітету з бюджету. Коли він піднявся на трибуну для доповіді, що займе, певне, понад годину, юрист ліворуч від Мітча нахилився й простягнув йому руку.

— Вітаю, Мітчу, — прошепотів він. — Я — Грант Хербісон, з ФБР. — Він сунув Мітчеві візитівку.

Конгресмен почав промову з жарту, якого Мітч не розчув. Тримаючи картку на рівні грудей, він уважно її вивчав. У межах трьох футів сиділо ще п’ятеро. В залі він не знав ані душі, та було б дуже незручно, коли б хто-небудь дізнався, що він тримає в руках візитівку ефбеерівця. Хвилин за п’ять він спромігся кинути на сусіда спантеличений погляд. Той прошепотів:

— Нам на кілька хвилин потрібно поговорити.

— А якщо я зайнятий?

Агент витяг з папки простий білий конверт і непомітно передав Мітчу. Той розгорнув його біля грудей. Папірець був написаний від руки. Вгорі було надруковано «Офіс директора ФБР». В записці йшлося:

«Дорогий містере Мак-Дір!

Я хотів би переговорити з вами кілька хвилин під час обіду. Будь ласка, виконуйте вказівки агента Гарбісона. Це не займе багато часу. Ми цінуємо вашу готовність до співпраці.

Дякую.

Ф. Дентон Войлес, директор»

Мітч повільно згорнув аркуш і вклав до конверта, сховав його у папці з паперами до семінару. «Ми цінуємо вашу готовність до співпраці. Від директора ФБР». Зараз Мітч чудово розумів необхідність зберегти самовладання, контролювати обличчя, щоб залишити звичайний вираз, наче це так просто! Все ж обома руками він потер вилиці, опустив погляд на підлогу. Трохи замакітрилося в голові. ФБР! Сидить поруч із ним! І чекає. І директор, і ще біс їх знає, хто. І Тарранс, певно, теж десь тут.

Раптово слухачі в залі зареготали, видно, доповідач знов сипав дотепами. Гарбісон притьмом нахилився до Мітча й зашепотів:

— Зустрінемося за десять хвилин у чоловічій вбиральні, за рогом.

Він залишив папку на столі і вийшов, коли зала знову зайшлася реготом. Мітч перегортав матеріали семінару у своїй папці, вдаючи, що уважно вчитується. Конгресмен детально розписував, як він шукає всякі хитрощі, що допомагають уникати сплати податків й бореться з ними, адже багатії стараються уникати їх, а його турбує важкий тягар податків, який доводиться нести робітничому класу. Завдяки його безстрашному керівництву підкомісія відмовилася затверджувати законопроект, який зменшував видатки на розробку нафтових і газових родовищ. З його слів випливало, що він на Капітолійському Пагорбі — один у полі воїн.

Мітч почекав п’ятнадцять хвилин, а потім ще п’ять, тоді зайшовся кашлем. У нього явно виникла потреба попити водички. І, затуливши рукою рота, став між рядами вибиратися до задніх дверей. Гарбісон у вбиральні вже вдесяте мив руки.

Мітч підійшов до сусідньої раковини, відкрутив кран, полилася холодна вода.

— Що ви, хлопці, задумали?

Гарбісон у дзеркалі дивився на Мітча.

— Я лише виконую накази. Директор Войлес хоче з вами зустрітися особисто, мене послали по вас.

— І що йому від мене потрібно?

— Не хочу говорити за нього самого, та я впевнений, що це має бути дуже важливо.

Мітч обачливо озирнувся. Вони були самі.

— А що коли я буду занадто зайнятий для того, щоб із ним зустрічатися?

Гарбісон закрутив кран, потрусив над раковиною руками.

— Зустрічі вам, Мітчу, не уникнути. Давайте не будемо гратися в ігри. Коли на семінарі настане обідня перерва, зліва від головного входу на зупинці на вас чекатиме таксі, його номер 8667. На ньому ви доберетеся до Меморіалу ветеранів в’єтнамської війни, там ми зустрінемося. Ви маєте бути обачним. За вами слідом приїхали двоє із Мемфіса.

— Хто ці двоє?

— Хлопці з Мемфіса. Зробіть так, як вам сказали, і вони нічого не дізнаються.

Голова подякував другому доповідачеві, професору з оподаткування з університету Нью-Йорка, і оголосив перерву на обід.

Мітч ані словом не обмовився до таксиста. Той просто маніакально рвонув з місця, й автомобіль відразу загубився серед запруджених вулиць міста. За п’ятнадцять хвилин вже паркувалися коло Меморіалу.

— Поки не виходьте, — владно наказав таксист.

Мітч не ворухнувся. Він не рухався і мовчав упродовж довгих десяти хвилин. Нарешті повз таксі повільно проїхав і посигналив білий «форд-ескорт».

Дивлячись прямо перед собою, таксист сказав:

— Гаразд. Ідіть туди, до Стіни. Хвилин за п’ять до вас підійдуть.

Мітч вийшов на тротуар, а таксі поїхало. Засунувши руки глибоко до кишень вовняного пальта, він поволі пішов до Стіни. Пронизливий північний вітер ганяв по землі сухе листя. Мітч затремтів і підняв комір, заховавши вуха.

В інвалідному візку дуже прямо сидів один-єдиний гість і вдивлявся у Стіну. Він був загорнутий у стьобану ковдру, голову покривав завеликий берет військового десантника, очі ховалися за окулярами льотчика. Сидів він біля краю Стіни, там, де були викарбувані імена загиблих у 1972 році. І Мітч теж став розглядати дати, пішов у напрямку візочника. Він враз припинив помічати все навколо, дивився лише на ряди імен.

Дихання його збилося, ноги, живіт налилися свинцем. Він повільно стежив за написами, і ось, у самісінькому низу, воно й було. Акуратними літерами було вигравіювано ім’я: Расті Мак-Дір.

Під стіною скраю, майже під цим іменем, стояв кошик з уже померзлими, пониклими квітами. Мітч підібрав, поправив букет, став на коліна, пальцями відчув викарбувані в граніті літери. Расті Мак-Дір. Назавжди вісімнадцятилітній. Провів у В’єтнамі сім тижнів, а тоді підірвався на піхотній міні. Їм повідомили, що смерть була миттєвою. Рей казав, що вони так завжди говорили. Мітч утер скупу сльозину, підвівся і окинув поглядом Стіну. І в думках були ті п’ятдесят