Джон Гришем - Фірма

вісім тисяч родин, яким повідомили, що смерть була миттєвою, що загиблі не страждали.

— Мітчу, вони чекають.

Він повернувся на голос — в полі зору був єдиний чоловік — той, в інвалідному візку. Ті окуляри й досі були втуплені в стіну. Мітч озирнуся.

— Заспокойся, Мітчу. Ми наглядаємо за всією територією, їх тут немає.

— А хто ж ви? — запитав Мітч.

— А я просто один з багатьох. Ти повинен нам довіряти, Мітчу. Директор має, що тобі сказати. Можливо, вони врятують тобі життя.

— Де він?

Чоловік у візку повернув голову в напрямку пішохідної доріжки.

— Йди у тому напрямку. Тебе знайдуть.

Мітч ще якусь хвилину придивлявся до імені брата, а тоді пішов. Він проминув пам’ятник трьом солдатам. Ішов поволі, сховавши руки до кишень. За п’ятдесят ярдів від Монументу з-за дерева ступив уперед Вейн Тарранс і пішов поряд, кинувши:

— Іди далі.

— І чому я не дивуюся, побачивши тебе тут?

— Не спиняйся. Ми знаємо про щонайменше двох покидьків, що прибули з Мемфіса раніше за тебе. Спинилися в тому ж готелі, в сусідніх номерах. Сюди за нами не їхали, тож я думаю, ми відірвалися.

— Що в біса, коїться, Таррансе?

— Саме це ти й мусиш з’ясувати. Ходімо. Та заспокойся, за тобою ніхто не слідкує, крім хіба двох десятків наших агентів.

— Двох десятків?

— Еге ж. Ми повністю перекрили це місце. Ми хочемо бути впевнені, що ті виродки з Мемфіса сюди не поткнуться. Я їх не чекаю.

— Хто вони такі?

— Директор тобі пояснить.

— А чому цим сам директор займається?

— Ти ставиш забагато запитань, Мітчу.

— А ти даєш замало відповідей, Таррансе.

Той вказав праворуч. Вони зійшли з тротуару і попрямували до важкої бетонної лавки біля містка, що вів до лісочка. Внизу виднілася мерзла біла вода.

— Сідай, — дав вказівку Тарранс.

Вони обидва сіли. І одразу Мітч побачив двох чоловіків на містку, що підходили до них. В одному з них, що був нижче зростом, Мітч одразу впізнав Дентона Войлеса, директора ФБР при трьох президентах. Чоловік, різкий у словах, з важкими руками, який мав репутацію непримиренного борця зі злочинністю.

Коли двоє спинилися біля лавки, Мітч з поваги звівся на ноги. Войлес подав холодну руку. Дивився на Мітча, і це кругле крупне обличчя було відомим у всьому світі. Потиснувши руки, вони назвали свої імена. Войлес вказав на лавку. Тарранс із двома іншими відійшли до місточка й стали милуватися краєвидом. За сто метрів, за деревом, Мітч завбачив іще двох агентів — сумнівів не було: однакові чорні плащі та короткі стрижки.

Войлес сів майже впритул, їхні коліна торкалися. На великій лисій голові трохи набакир сидів капелюх із брунатного хутра. Директору було приблизно сімдесят років, та погляд зелених очей був проникливим і, здавалося, нічого не пропускав. Обидва сиділи на зимній лавці, заховавши руки до кишень.

— Я вдячний вам за те, що прийшли, — заговорив Войлес.

— Мені здалося, що шансів мені не лишили. Ваші люди нав’язливі.

— Так. Все це для нас дуже важливо.

Мітч став глибше дихати.

— Ви хоч розумієте, як це мене бентежить, як лякає? Я повністю збитий з пантелику. Мені потрібні пояснення, сер.

— Містере Мак-Дір, я можу вас називати Мітчем?

— Звісно, чому ж ні?

— Гаразд, Мітчу. Я людина неговірка. Те, що я скажу, шокує. Ти мені, може, й не повіриш. Та я тебе запевняю, що все — правда, і ми допоможемо тобі врятуватися.

Мітч обхопив себе руками й чекав.

— Мітчу, ще жоден юрист не покинув твою юридичну фірму живим. Троє спробували було, та їх убили. Двом майже вдалося, та минулого літа й вони загинули. Щойно юрист приходить у «Бендіні, Ламберт і Лок», то він ніяк вже її не покине, хіба на пенсію, та й то за умови, що триматиме язик за зубами. А до того часу, коли настане пора пенсії, вони вже так будуть замішані, то й не зможуть ні про що розповідати. У фірмі на п’ятому поверсі розмістилася потужна служба спостереження. В твоєму будинку й автомобілі понаставляли жучків. Телефонні розмови записуються. Робочий стіл, кабінет — прослуховують. Фактично вони там на п’ятому поверсі чують кожне твоє слово. Слідкують за тобою, часом і за дружиною. Зараз ми з тобою розмовляємо, і вони теж тут, у Вашингтоні. Розумієш, Мітчу, це фірма — не просто фірма. Це підрозділ дуже великого і дуже прибуткового бізнесу. І дуже нелегального бізнесу. Фірма належить не компаньйонам.

Мітч повернувся до Войлеса й уважно на нього глянув. Директор вів далі, при цьому дивився на замерзлий став.

— Розумієш, Мітчу, фірма «Бендіні, Ламберт і Лок» належить злочинному клану Моролто в Чикаго. Належить мафії. Мафіозі. Звідти вони викликають убивць. Ось чому ми з тобою тут. — Він притиснув Мітчеві рукою коліно, нахилився, заглянув у вічі. — Це мафія, Мітчу, і вона пекельно небезпечна.

— Я цьому не вірю, — він сказав, а сам просто застиг, не в силі поворухнутися, слабкий голос зірвався.

Директор усміхнувся.

— Ні, Мітчу, ти цьому віриш. Так, віриш. Ти вже й сам деякий час про щось підозрюєш. Тому ти вів розмову на Кайманах із Ебанксом. Тому ти найняв пронозу детектива, а його потім прибрали хлопці з п’ятого поверху. Ти ж знаєш, що справа нечиста, Мітчу.

Мітч нахилився, спершись ліктями об коліна, не в змозі відірвати погляд від землі під черевиками.

— Я в це не вірю, — тихо повторив.

— Наскільки нам відомо, близько двадцяти п’яти відсотків їх, тобто, ваших, клієнтів, цілком законослухняні громадяни. І у самій фірмі є досить хороші юристи, вони займаються податками й цінними паперами своїх багатих клієнтів. І це досить добре прикриття. Більшість справ, з якими ти поки що працював, є легітимними. Ось так вони й діють. Вони приводять новачка, обсипають його баблом, питвом, купують «БМВ», будинок, інші витребеньки, влаштовують розкішні обіди, возять на Каймани, примушують нидіти дні й ночі над справді чистими з точки зору закону справами. Справжні клієнти, жива юридична робота. Це триває декілька років, і новачок нічогісінько не підозрює, правда ж? Прекрасна фірма, чудові співробітники. Купа грошей. Та що казати, все чудово. А тоді минає п’ять-шість років, грошей ти заробляєш чимало, а от позика на будинок в їхніх руках, а в тебе і дружина, і діти, все дуже стабільно, і