Вільям Форд Гібсон - Нейромант

його бетафенового відходу. Болю в її нозі вже не було. Здавалося, вона рухається крізь теплу воду. Браунівський дрон усівся їй на плече, і його крихкі маніпулятори, мов хірургічні затиски, чіпко трималися за полікарбон модернівського комбінезона.

Стіни тут були з голої сталі, покреслені епоксидними смугами там, де колись кріпилася подерта обшивка. Моллі сховалася від команди техніків – присіла навпочіпки, сховавши голкостріл між долонь, і її комбінезон набув сталево-сірого кольору, коли двоє струнких африканців прокотили поряд візок на надувних шинах. Чоловіки були голені налисо та вбрані в оранжеві комбінезони. Один щось тихо співав собі під ніс мовою, якої Кейс ніколи не чув, і мелодія здалася йому позаземною, заворожливою.

Що глибше Моллі заходила в лабіринт вілли, то чіткіше виринала в його пам’яті промова механічної голови – твір Три-Джейн про Стрейлайт. Вілла була втіленням божевілля – божевілля, врослого в полімербетон, що його замішували на пульверизованому місячному камені, у зварені сталеві каркаси, у тонни дріб’язку й мотлоху, всього того химерного баласту, що його підняли гравітаційним колодязем, аби встелити звите на орбіті гніздо. Та цього божевілля Кейс не здатен був осягнути. Воно не таке, яке розвинулося в Армітіджа і яке він, здавалося тепер, розумів: коли зігнути людину достатньо сильно в один бік, потім так само в інший, а потім ще раз і ще раз – вона зламається. Наче шмат гнучкого дроту. Саме так історія й учинила з полковником Корто. Історія вже зробила всю брудну роботу, коли Мовчозим знайшов його, до кістяка очистив від осаду воєнного досвіду, вийшов на чисту сіру поверхню його свідомості, мов жук-водомірка, що перетинає тихе застояне плесо ставка, і проблимав йому перші повідомлення з екрана дитячого мікрокомп’ютера в темній палаті французької божевільні. Мовчозим збудував Армітіджа з нуля на підвалинах спогадів Корто про «Шалений кулак». Але «спогади» Армітіджа з певної миті вже не були спогадами Корто. Кейс сумнівався, що Армітідж пригадав, як його зрадили, як палали їхні планери, штопором ідучи вниз… Армітідж був редагованою версією Корто, і коли стрес від їхнього набігу сягнув певної позначки, Армітідж посипався. На поверхню вийшов Корто – із відчуттям  провини й хворобливою люттю. І от Корто-Армітідж загинув, перетворився на крихітний крижаний супутник Фрісайда.

Кейс пригадав про капсули з отрутою. Старий Ешпул теж загинув, коли Моллі пробила йому око дротиком, позбавивши можливості від’їхати на передозі від витонченого коктейлю, який він собі змішав. Смерть старого Ешпула була загадковішою – смерть божевільного короля. І він убив ляльку, яку назвав своєю донькою, – ту, що мала обличчя Три-Джейн. Під’єднаний до чуттів Моллі, рухаючись разом із нею коридорами вілли Стрейлайт, Кейс раптом збагнув, що ніколи не сприймав носіїв влади – а на його думку, Ешпул міг бути носієм неабиякої влади – за людей.

Влада в Кейсовому світі належала корпораціям. Дзайбацу і глобальні корпорації, що визначали хід історії, здолали застарілі бар’єри. Вони сприймались як організми, що в певному розумінні досягли безсмертя. Неможливо знищити дзайбацу, вбивши десяток директорів, бо завжди є наступні, що чекають на підвищення; вони займуть звільнені позиції та отримають доступ до величезних банків корпоративної пам’яті. Але Тессьє-Ешпули були іншими, і ця іншість вчувалася йому в загибелі їхнього засновника. Т-Е були атавізмом, кланом. Він пригадав засмічену кімнату старого, її зовсім людський бруд, подерті корінці паперових конвертів із платівками. Одна нога боса, друга – в оксамитовому капці.

Дрон посмикав за капюшон модернівського комбінезона, і Моллі звернула ліворуч крізь наступну арку.

Мовчозим і гніздо. Страхітливе видіння про осиний виводок, сповільнений біологічний кулемет. Та хіба дзайбацу не нагадували осиний рій, а якудза – рої з кіберпам’яттю, величезні сполучені організми із закодованою в кремнії ДНК? Якщо Стрейлайт уособлювала корпоративну ідентичність Тессьє-Ешпулів, корпорація їхня була так само божевільна, як і старий. Той самий заяложений клубок страхів, те саме дивне відчуття безцільності. «Якби вони стали тим, чим хотіли…» – згадав він слова Моллі. Та Мовчозим сказав їй, що вони не стали.

Кейс завжди сприймав як належне, що справжні боси, перші особи у своїй галузі, були одночасно чимось більшим і меншим за людей. Він бачив це в тих, хто скалічив його в Мемфісі, щось подібне вдавав Вейдж у Нічному місті, і це бачення допомагало Кейсові приймати нечуйність і картонність Армітіджа. Йому уявлялося, що це результат поступового й добровільного пристосування механізму, системи, організму-носія. Звідти ж виростала й вулична крутість – маска втаємниченого, що мала свідчити про зв’язки, про невидимі линви, які тягнуться кудись угору, до прихованих рівнів, котрим притаманні впливовість і влада.

Але що відбувається тут і зараз, у коридорах вілли Стрейлайт?

Цілі відсіки світили голою сталлю й обідраним від покриття бетоном.

– Цікаво, де наш Пітер зараз, правда ж? Може, побачуся невдовзі з нашим хлопчиком, – пробурмотіла Моллі. – І що там Армітідж? Де він, Кейсе?

– Мертвий, – сказав він, знаючи, що вона його не почує.

– Мертвий.

І перемкнувся.

Китайська програма вже підійшла до потрібної ділянки криги впритул, і веселкові переливи почали поступатися зеленому прямокутникові, що уособлював корпоративні ядра Т-Е. Смарагдові арки над безколірною порожнечею.

– Як воно, Діксі?

– Нормально. Надто гладко. Дивовижна штука… От би мені таку тоді в Сингапурі. Нагрів той їхній «Новий банк» на п’ятдесяту частку всього, що він має. Але це давня історія. Цей малий бере на себе всю нудну роботу. У таких випадках стає цікаво, якою була би справжня війна тепер…

– Якби таке на вулицях мутили, ми б із тобою сиділи без діла, – відповів Кейс.

– Та де там. Зачекай-но, тобі ще вести його крізь чорну кригу.

– Ага.

Щось дрібне й цілком негеометричне з’явилося на дальньому кінці однієї зі смарагдових арок.

– Діксі…

– Ага. Бачу. Не знаю тільки, чи вірити очам.

Коричнювата цятка, невиразна комашка на зеленій стіні тессьє-ешпулівських ядер. Вона рушила назустріч одним із мостів, зведених Кваном, і Кейс побачив, що вона крокує. Ідучи, вона видовжувала за собою зелену частину арки, і веселкове тіло вірусної програми відступало перед нею, на кілька кроків випереджаючи поступ потрісканих чорних черевиків.

– Лишу це тобі, командире. За життя мені такі приколи не траплялися, – сказав Рівний, але моторошним смішком свою репліку не супроводив. Здавалося, низенька пожмакана фігурка Фіна зупинилася за кілька метрів від них.

– Ще ніколи так не пробував, – повідомив Фін і показав зуби, тримаючи руки в кишенях потертого піджака.

– Ти вбив Армітіджа, – сказав Кейс.

– Корто.