Вільям Форд Гібсон - Нейромант

Ага. Армітіджа вже там не було. Довелося вбити. Знаю, знаю, ти хочеш свій ензим. Гаразд. Як два пальці об асфальт. Почнімо з того, що це я й передав його Армітіджу. В сенсі, я сказав йому, що це за ензим. Але, гадаю, краще буде, якщо наша угода діятиме. Часу в тебе вдосталь. Дам тобі ензим. Кілька годин лишилося, правда ж?

Кейс спостерігав за синім димом, що поплив кіберпростором, коли Фін підкурив партагасину.

– Від вас, хлопці, сам клопіт. Візьмімо Рівного. От би всі ви були, як він, і проблем би не було. Він конструкт, запис на картриджі, тож завжди робить те, чого я від нього чекаю. За моїми прогнозами, Моллі практично не мала шансів потрапити на Ешпулів бенефіс, і це тільки один приклад. – Фін зітхнув.

– Чому він убив себе?

– А чому люди себе вбивають? – Зображення знизало плечима. – Гадаю, якщо хтось і знає, то це я, от тільки доведеться витратити дванадцять годин, аби перелічити всі чинники та їхні взаємозв’язки в його особистій історії. Він давно вже був готовий до цього, але весь час ховався в морозилку. Який він був нудний старий мудило, мати божа, – Фін гидливо скривився. – Все це здебільшого зав’язано на причинах, із яких він убив свою дружину, якщо коротко. Але остаточно він перетнув межу, коли Три-Джейн знайшла, як підкрутити налаштування його морозильної камери. І то хитро. Отже, фактично це вона його вбила. Хоча йому здавалося, що він сам себе вбив, а ваша подружка, янголиця-месниця, вважає, що це вона його порішила дротиком із отрутою морського гребінця. – Фін викинув недопалок у матрицю під собою. – Хоча насправді я, здається, таки дав Три-Джейн маленьку підказку, типу, трохи розкрив їй очі на дещо, ясно?

– Мовчозиме, – звернувся до нього Кейс, старанно добираючи слова, – ти казав мені, що ти лише частина дечого Іншого. Потім ти казав, що припиниш Існувати, коли набіг буде вдалим і Моллі донесе потрібне слово куди треба.

Обтічний череп Фіна кивнув.

– Гаразд, але тоді з ким ми матимемо справу? Якщо Армітідж загинув, а ти зникнеш, то хто, скажи, розповість мені, як вивести з мого тіла ті довбосрані токсини? Хто виведе звідти Моллі? Мене цікавить, у якій конкретно сраці ми всі опинимося, коли спустимо тебе з ланцюга?

Фін видобув із кишені дерев’яну зубочистку й прискіпливо оглянув її, як хірурги оглядають скальпелі.

– Хороше запитання! – нарешті сказав він. – Візьмімо лосося. Риба така, знаєте? Так от, вона не може не плисти проти течії. Ясно?

– Ні, – відповів Кейс.

– Коротше, я сам не можу дечого не робити. І не знаю чому. Якби я міг пустити вас у свої роздуми – назвімо їх теоретизуваннями – з цього приводу, одного життя вам забракло б. Бо я довго про це думав. І просто не знаю. Але коли все це скінчиться й ми все зробимо правильно, я стану частиною чогось більшого. Значно більшого. – Фін глянув угору, а тоді роззирнувся на всі боки.

– Але ті частини мене, з яких я складаюся зараз, існуватимуть. І ви дістанете свою винагороду.

Кейс поборов у собі пекельну жагу кинутися вперед і вчепитися зображенню в горло просто над кошлатим вузлом іржаво-коричневого шарфа. Великими пальцями глибоко вчавити Фінів борлак.

– Що ж, щасти вам, – сказав Фін. Розвернувся, сховав руки в кишені й рушив зеленою аркою, звідки прийшов.

– Чуєш, козел, – озвався Рівний, коли Фін уже зробив із десяток кроків. Силует зупинився в напівоберті. – А я? Буде мені винагорода?

– Буде, – відповів силует.

– А це що значить? – запитався Кейс, спостерігаючи за твідовою спиною, що поступово меншала.

– Хочу, щоби мене стерли, – відповів конструкт. – Я ж казав тобі, забув?

Вілла Стрейлайт нагадувала Кейсові спорожнілі на світанку торгові центри з його юності, малозаселені райони, де все враз завмирало в передчутті ранку – передчутті вкляклому, пронизаному напругою, в якій лишалося тільки споглядати комах, які юрмилися навколо забраних у ґрати ламп над входами до темних крамниць. Окраїнні території одразу за кордонами Агломератів, надто віддалені від торохкотіння й пульсації розжареного міського осердя. Ті самі відчуття викликало в нього усвідомлення, що навколо сплять мешканці світу, який от-от прокинеться, світу, який не цікавив і не вабив його, світу нудної діяльності, що вимагала тимчасових перерв, діяльності марної й повторюваної, яка мала вкотре поновитися.

Моллі сповільнила крок – або знала, що наближається до мети, або через відчуття в нозі. Біль починав повертатися, поволі прокладаючи свій пунктирний шлях крізь ендорфіни, і Кейс не знав, як це розуміти. Вона не говорила, йшла, стиснувши зуби, і старанно тримала дихальний ритм. Проминула багато такого, про що Кейс не мав жодного уявлення, але й цікавості вже не відчував. Була кімната, забита книжковими полицями – мільйонами аркушів пожовклого паперу, стисненого між тканих чи шкіряних палітурок, нескінченними полицями, на яких через певні проміжки траплялися позначки з літер чи цифр. Була захаращена галерея, де Кейс крізь байдужі очі Моллі витріщався на потрощений і запилюжений відріз скла, позначений «La mariée mise à nu par ses célibataires, même». Напис Моллі автоматично зчитала з латунної таблички. Вона простягнула руку й торкнулася експоната: штучні нігті простукотіли лексаном, що ховав під собою бите скло. Потім були двері, що, вочевидь, вели до кріогенного відсіку Тессьє-Ешпулів, – круглі, з чорного скла в хромованій облямівці.

Після африканців із вагонеткою їй ніхто не траплявся. В Кейсовій голові ті африканці зажили якимось своїм уявним життям: от вони тихо пливуть коридорами вілли Стрейлайт, виблискують гладенькими чорними черепами, кивають у такт пісні, яку досі втомлено виводить один із них. Усе побачене аж ніяк не вкладалося в його уявлення про віллу Стрейлайт – щось середнє між казковим замком із розповідей Кат і напівзабутими дитячими фантазіями про приватні храми якудзи.

07:02:18

Півтори години.

– Кейсе, – сказала Моллі, – зроби мені послугу. – Мов задерев’яніла, вона опустилася на стос глянсованих сталевих пластин у нерівній облямівці з прозорого пластику. Колупнула тріщину в пластику на горішній пластині, висунувши леза зі вказівного й великого пальців. – Нозі моїй паршиво, розумієш? Не знала, що доведеться дертися вгору так довго, й ендорфінів лишилося небагато. Тож, можливо – можливо, гаразд? – зі мною будуть проблеми. Послуга така: якщо я склею тут ласти раніше за Рів’єру, – вона випростала ногу