Julia Shperova - Хімера, Julia Shperova

Цигарки закінчилися ще вночі, але в нього не було жодного бажання підніматися з місця. Коли ж нарешті зайнявся ранок, Дастін відірвав себе від софи, заваленої теками, допив залишки крижаної кави і, натягнувши куртку, вийшов назовні.

Ранок був наче навмисно гарним, буцім-то йому і без того не було млосно. Після першої затяжки життя трохи налаштувалося, а порція гарячої смоли, яку подавали у крамничці за рогом під виглядом кави зробила свою справу.

Він сів у Додж майже повноцінною людиною. Але не встиг завести автівку, як з рації почулося.

- Увага, біля могили Ділейні помічена людина.

О’Ніл вихопив рацію і трохи не вирвав її з корінням.

- Прослідкуйте за нею! Я вже виїжджаю!

Дорога не зайняла багато часу, він знав шлях до Масонського цвинтаря. Його зустрів один з патрульних.

- Сантос слідкує за людиною. Це чоловік, приблизно сорок років, високий, гарно вбраний. Не схожий за описом ні на кого з родичів загиблого. Він все ще біля його могили.

- Дякую, Крісе. Гарна робота.

Детектив поспішив дістатися місця як можна швидше, аби не впустити загадкового відвідувача відлюдькуватого Ділейні, який сторонився навіть власної родини.

Він зробив знак Сантосу продовжувати стеження і втрутитися у разі, якщо справи підуть за небажаним сценарієм.

І обережно покрокував вперед. Біля могили справді стояла людина. Чоловік. Кучеряве волосся, дорогий на вигляд одяг. Він наче сканував місце поховання поглядом сірих очей, не помічаючи нічого навколо. 

- Доброго ранку, містере… - озвався О’Ніл до незнайомця, але той не одразу зреагував.

- Звичайно, доброго ранку, детективе.

- Ви мене знаєте?

- Тільки те, що ви - детектив. Ваша кобура стирчить з-під куртки, але ви не в формі. Значок на поясі видно за милю, як і нічний недосип. Ви не сержант, їх би не змусили займатися стеженням - так, хлопців ваших я теж помітив - залишається лише детектив.

- Вам би піти у детективи.

Кучерявий всміхнувся.

- То чим я можу вам допомогти?

- Чому ви тут? Ви знали Артура Ділейні?

- Тільки чув про нього. Яка прикра, передчасна смерть. 

- Тільки чули і все одно вирішили завітати на його могилу?

Незнайомець підвів на О’Ніла погляд і сірі очі наче порушили хід його думок, щось ніби клацнуло в голові детектива. Зір затуманився і він був змушений вчепитися в надгробок аби не впасти.

- Мені дуже шкода, детективе. Але вам краще не влізати в цю історію. Ви нічим не допоможете. А тепер вам краще повернутися до ваших хлопців і розказати їм, що я виявився журналістом, який писав про загиблого, от і все.

Коли О’Ніл очуняв за кілька хвилин, він розгублено озирнувся. Нікого. Але ж тут був хтось, журналіст…Він щось сказав О’Нілу, але той не міг пригадати що саме. Здається, нічого важливого. Дастін дістав чергову цигарку з пачки і покрокував назад, до патрульних.

Єдина надія, єдина зачіпка зникла. Чорт, йому справді потрібно чудо у цій справі.

~~~

Джеймс прокинувся рано, але зовсім не відчував себе відпочившим. Він ледве відліпився від приємних обійм простирадл після майже півтори години сну і підповз до гардеробу тільки завдяки обіцянці Елінор зустрітися з ним сьогодні в школі.

Він пам'ятав її тихий шепіт у своєму сні. Хлопець зніяковіло завмер і постарався викинути з голови картину, що спливла в пам'яті. Тендітна дівчина несе його на витягнутих руках по сплячому будинку, обережно кладе його на ліжко. Він марно принюхувався, намагаючись вловити її аромат. У повітрі не залишилося і натяку на її запах.

Звісно, це міг бути сон. Десь глибоко у душі він сподівався, що всі події минулої ночі - просто галюцинація, викликана дією нового знеболювального, але особливої впевненості в нього не було.

У дзеркалі відобразився незнайомець: короткий їжачок ледь з’явившегося волосся, схудле обличчя, на нозі гіпс і розрізані джинси в довершення образу. Зате ніяких синців під очима та перекошеного від болю обличчя, тішився він.

Джеймс швидко вмився, прихопив незвично важкий рюкзак і спустився вниз. Мабуть, гіпс надто сильно гуркотів сходами, тож унизу на нього вже чекав батько.

- Давай я швидко зроблю млинців, чи щось інше? - Запропонував Стівен, протираючи сонні очі.

- Тату, не треба тут розводити бурхливу діяльність тільки через поганий шмат гіпсу, Джеймс легенько постукав по нозі і посміхнувся. 

- Я схожий на пірата з дерев'яною ногою?

- Бракує тільки пов'язки на оці. Сподіваюся, вона й не з'явиться,  - з ноткою суворості у голосі завершив Стівен. Джеймс приречено знизав плечима: його каліцтво не завжди залежало від нього самого. Тим паче, тепер.

Джеймс сидів на табуреті і постукував гіпсом по ніжці столу. У його грудях засіло дивне почуття: суміш нудьги та напруження. Все як завжди: ранок, сонний батько, сніданок нашвидкуруч. Але все ж таки тепер це виглядало не так як завжди. І відчувалося інакше.