Julia Shperova - Хімера, Julia Shperova

- Портал, - кинула Елінор, скануючи його поглядом. - Видихни, так дійсно буде легше.

Джеймс хоробро ступив слідом за дівчиною і в ту ж мить відчув, як його підхопили за ребра і з силою тягнуть убік, в очах потемніло і вся його свідомість ніби стиснулася до однієї крапки. І відразу все закінчилося. За кілька секунд він знову міг бачити. Елінор відпустила руку. Джеймс стомлено сперся на стіну свого будинку і відключився.

   ~~~

Чоловік сидів на стільці, з силою обхопивши голову. Ще трохи і вона розколеться. Усередині нього росла порожнеча, і вона могла стати порятунком, якби не одне але: він більше не почував себе в безпеці. Все, що раніше тримало його на цій землі, в одну мить перестало мати всяке значення. Він усе зробив правильно, адже так, і тепер…

Так, тепер він був вільний, але якою ціною. І чи вільний насправді? Він втік сюди від усіх, щоб упорядкувати свої почуття, але рятівне зцілення все ніяк не приходило.

- Принести вам щось ще? - Голос офіціанта на мить вирвав чоловіка з роздумів.

- Так, ще кави, будь ласка, - чоловік знову опустив голову вниз. Він посидить тут ще трохи, доки не вирішить, що ж йому робити далі. Ще рано, надто рано, щоб він міг зателефонувати Стівену і зізнатися у всьому.

- О, кава для мене? Це так мило, дякую. Сподіваюся, ти п'єш каву з цукром та подвійними вершками? Інакше це не кава, а помиї.

Він здригнувся від несподіванки і відібрав долоні від обличчя. Офіціанта вже не було поряд, замість нього перед столиком стояла мініатюрна жінка з тонкими рисами обличчя; світле волосся ретельно покладене, очі уважно стежать за кожним його рухом. Цей гарний прямий ніс, витончені риси він вже десь зустрічав. На якусь мить жінка здалася йому знайомою. Він бачив багато облич, намалював багато облич і це обличчя він звідкись пам'ятав.

- Ви хто така? 

- І навіть не запропонуєш мені присісти, Тоні? Де твої манери? - прощебетала незнайомка, влаштовуючись навпроти. Вона з викликом подивилася на нього, і від цього пронизливого погляду йому стало ніяково. Він точно вже десь бачив цей погляд. Ентоні підібгав губи, і вся його внутрішня порожнеча раптом стиснулася до крапки.

- Хіба ми переходили на "ти"? Хто ви така?

- А я думала, ти знаєш, - тонкі губи незнайомки розплилися в посмішці. Погляд її був лагідним, але Тоні стало ніяково від нього. - Ти ж так вміло прикидався мною, хіба ні?

Ентоні Брістоул здригнувся і завмер, на обличчі не рушив жоден м'яз. У цей момент офіціант приніс каву.

- Все ж таки помиї... і як ти можеш пити цю гидоту без вершків? - Незнайомка насупилася і виставила підборіддя вперед.

Він згадав.

- Ти Мілісента Коултон! Тебе шукає поліція, і я... Значить, це все-таки ти вбила всіх тих людей? Навіщо?

Задертий носик його співрозмовниці наморщився і вона перейшла на грайливий шепіт.

- А навіщо ти вбив МакАдамса? І давай відразу зійдемося на ім'я Мілдред, як тобі? Я дуже давно не кличу себе Мілісентою, щоб починати наново.

- Я не розумію про що ви, - холодно відповів Ентоні і тут же вся його витримка розбилася вщент. - Стоп, ти не можеш бути ... Цього не може бути, Мілісенті Коултон зараз має бути більше ста років.

- Тоні, це ж непристойно говорити з жінкою про її вік.

Мілдред відставила чашку і змовницьки простягла помітно зблідлому Ентоні м'ятого листка.

- Що це?

- А ти як думаєш? - Він простяг руку, розгорнув листок. Там виявився портрет Мілісенти, дуже схожий на ту, що сиділа просто перед ним.

- Твоя робота?

Тоні мовчки кивнув головою.

- Молодець, я добре вийшла, так? Прямо як у житті. А тепер слухай мене, здорованю.

З лиця Мілдред зникла уся привітність.

- Я знаю, хто ти такий, а ти знаєш хто я. Що ви не поділили зі старовиною Доном мені не цікаво. Тільки тебе помітили і не у моїх правилах залишати по собі такі сліди. Зараз все залежить від тебе: розповідай, що там у вас сталося, і я щось придумаю, певна, ти можеш стати нам в нагоді. 

Її усмішка здавалася такою чарівною, що Тоні на мить розгубився.

- А якщо я мовчатиму?

- Тоді завтра знайдуть і твоє тіло також.

~~~

О’Ніл несвідомо перебирав паперці у тецях. Одне-два свідчення, звіти спостереження за будинком Ділейні, за кладовищем, де його поховали - у надії, що з’явиться хтось з його рідних. І тоді він з них витрясе душу. Ймовірно.

Він чув, що й по інших вбивствах нічого не чутно, й через це йому було трохи легше, не одного його ця справа завела у куток, наче безпорадне цуценя.