Ерін Моргенштерн - Беззоряне море, Ерін Моргенштерн
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вони йдуть коридорами, яких Закарі раніше не бачив (один пофарбований мідною фарбою, в іншому книжки звисають зі стелі в петлях мотузок), деякі з них такі вузькі, що проминути їх утрьох неможливо й доводиться йти боком. Усе видається якимось дивним і величнішим, ніж запам’яталося Закарі. Тут більше затінених місць, більше книжок, з-поміж яких можна загубитися. Виникає враження, що коридори рухаються, розбігаючись навсібіч, мов змії, і Закарі не відводить погляду від підлоги під ногами, намагаючись зберегти рівновагу.
Вони опиняються в залі, заставленій столиками й стільцями для кафе, повсюди височіють складені стосами книжки з позолоченими кутиками. На одному зі столиків сидить маленький капловухий кіт у сріблясту смужку, він зацікавлено спостерігає за людьми. Підлога викладена чорно-золотим кахлем, візерунок якого нагадує лози. Деякі з них в’юняться стінами, укриваючи камінь аж до склепінчастої стелі. Мірабель дістає ключ і відмикає двері між лозами. За ними — кімнатка, схожа на помешкання Закарі, але в синіх відтінках, а меблі здебільшого полаковані й чорні. Не так щоб у стилі ар-деко, проте кімната мала б пахнути сигарами, і якщо на цьому зосередитися, то здається, що й справді трошечки пахне. Там, де нема темно-синіх килимків, підлога вкрита подібним до шахівниці кахлем. Запалений камін невеличкий і вигинається аркою. Зі шворок звисають підвішені до стелі численні лампочки без абажурів, що ллють тьмяне світло.
Закарі та Мірабель кладуть Доріана на ліжко (з купою подушок темно-синього кольору й віялоподібною спинкою), і в хлопця знову паморочиться в голові. У Закарі страшенно болять руки. Поглянувши на Мірабель, яка масажує собі плече, він розуміє, що дівчина почувається так само.
— Слід вигадати якесь правило щодо непритомності тут, — каже вона. — А може, нам просто потрібні тачки. — Дівчина підходить до панелі біля каміна. Закарі здогадується, що це таке, хай навіть дверцята вужчі й блискучіші, ніж у його кухонному ліфті. — Зніми з нього черевики й пальто, гаразд? — просить Мірабель, пишучи щось на клаптику паперу.
Закарі скидає з Доріана пошарпані броги, звільняючи яскраво-багряні шкарпетки з пальчиками, а потім обережно випорпує чоловіка з пальта, помічаючи пожмакану паперову квітку на вилозі. Кладучи пальто на стілець, Закарі намагається не пошкодити квітку дужче й навіть може тепер прочитати текст, хоча пам’ятає, що раніше слова були написані італійською:
Не бійся, ніхто не забере в нас нашу долю; це дар
Він уже розтуляє рота, щоб, не вдаючись до лайки, спитати в Мірабель переклад, але текст змінюється з англійської на італійську та знову на англійську, від чого ще більше паморочиться в голові. Хлопець зводить очі, і кімната коливається, наче він під водою, а не десь під землею. Закарі втрачає рівновагу, простягає руку, щоб схопитися за стіну, і схиблює.
Мірабель обертається, зачувши, як упала лампа.
— Ти нічого не пив, поки був зв’язаний? — запитує вона.
Закарі намагається відповісти, але натомість гепається на підлогу.
Балада про Саймона та Елінор
Дівчинка не кролик, кролик не дівчинка
Дівчинка в масці кролика тиняється коридорами Гавані. Вона відчиняє двері, заповзає під столи й уклякає посеред кімнати, сліпо втупившись просто себе.
Вона лякає тих, хто натикається на неї, проте трапляється таке нечасто.
Маска чарівна, антикварна й, напевно, венеційська, хоча вже ніхто й не пригадує, звідки вона взялася. Вицвілий носик рожевіє між подібними до натуральних вусиків і золотою філігранню. Вушка витягуються над голівкою дівчинки, і вона ніби стає вищою, рожево-золотистий відтінок усередині створює враження, наче вони прислухаються, уважно ловлять кожен звук, що порушує тишу, яка зараз ковдрою вкриває це місце.
Дівчинка вже звикла до цього місця, призвичаїлася ходити тихо й легко, щоб кроки не відлунювали, навчившись цього від котів, але рухатися так нечутно, як вони, дитина не навчилася, хай як намагається це повторити.
Убрана в закороткі штанці й завеликий светр. Вона носить наплічник, котрий колись належав давно померлому солдатові, який навіть уявити собі не міг, що його річ опиниться на вузьких плечах дівчинки в масці кролика, коли вона вивчатиме підземні кімнати, хоч до них їй суворо забороняють заходити.
У наплічнику є фляга з водою, ретельно загорнута пачка печива, телескоп з подряпаними лінзами, майже порожній записник, кілька ручок і безліч паперових зірочок, акуратно складених зі сторінок блокнота, укритих нічними жахіттями.
Вона кидає зірочки у віддалених закамарках, залишає свої страхи за книжковими полицями й запихає їх у вази. Розсипає прихованими сузір’ями.
(З книжками мала чинить так само, вириваючи сторінки, які їй не подобаються, і кидаючи в темні закутки, де їм і місце.)
(Коти граються із зірочками, переганяючи погані сни та тривожну прозу з одного прихованого закапелка до другого та змінюючи зоряні візерунки.)
Відпускаючи сни, дівчинка забуває жахіття й додає їх до довгого переліку речей, яких не пам’ятає, а саме: коли їй слід лягати спати; куди вона кладе книжки, які почала читати й відклала; яким було її життя до появи в цьому місці. Переважно такого штибу.
З колишніх часів вона пам’ятає ліси з деревами та пташками. Пам’ятає, як занурювалася під воду у ванні й дивилася на пласку білу стелю, геть не схожу на стелі, що є тут.
Їй здається, наче вона згадує якусь іншу дівчинку. Дівчинку з прочитаної книжки, а не ту, якою вона була раніше.
Тепер вона щось інше з іншим ім’ям та в іншому місці.
Кролик Елінор не схожий на звичайну Елінор.
Звичайна Елінор прокидається серед ночі, забувши, де вона. Забуває різницю між тим, що сталося, тим, про що вона прочитала в книжках, і тим, що, на її думку, може статися, але, вірогідно, не станеться. Звичайна Елінор подеколи спить у ванні, а не у своєму ліжечку.
Дівчинці подобається бути кроликом. Маску вона зрідка знімає.
Вона відчиняє двері, які їй наказували не відчиняти, і знаходить кімнати зі стінами, що розповідають історії, кімнати з подушками для дрімоти, гаптовані казками на добраніч, кімнати з котами. А якось вона знайшла кімнату із совами, але більше не змогла її відшукати. Двері на попелищі вона не змогла відчинити.
Попелище дівчинка знайшла завдяки тому, що воно було відгороджене від людського ока доволі високими полицями. Але відгородили, щоб туди не потрапили дорослі, а такі маленькі дівчатка-кролики, як Елінор, пролізали під ними й між ними.
У кімнаті є згорілі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Беззоряне море, Ерін Моргенштерн», після закриття браузера.
