Айрін Ван - Звільни мене опівночі, Айрін Ван

 Коли натискаю на нього, все навколо освітлюється і від того, що відкривається перед моїми очима, я забуваю як дихати. До стіни прикуте закривавлене тіло Керана. Мої очі округлюються від жаху. Вже за мить я кидаю зі своїх рук ніж й опиняюсь біля нього. Роблю спроби його звільнити, та марно. Моїх мізерних сил замало. Я зовсім забуваю за те, що до нестями боялась, що мене може застукати Даріус. Зараз цей страх відходить на другий план в порівнянні із тим, що довелось відчути від нової жахливої знахідки.

— Керане, це Ніка, скажи хоч слово, — хочу торкнутись його обличчя, та боюсь, щоб воно не виявилось крижаним. Усвідомлюю, що швидше за все, саме його я й чула, та все всередині стискається від розуміння того, що могла спізнитись. Кожна секунда могла бути вирішальною, зважаючи на ушкодження на тілі. Сльози струменять по щоках, а руки трясуться з такою силою, що мені доводиться докласти чималих зусиль, щоб нарешті змусити себе простягнути пальці до його опущеного обличчя.

— Ніко? — нарешті підіймає свій знесилений погляд й спрямовує його на мене.

— Так, це я, — шепочу, наче  боюсь, що навіть мій голос може спровокувати ще дужчий біль. —  Керане, я придумаю як тебе звідси витягти, — вкотре чіпляюсь за сталеві кайдани.

— Я не хотів тебе образити. Те, що сказав Ленхарту — неправда! Моєю ціллю було переконати саме його, та це не означає, що я так вважаю — зі щирим співчуттям дивиться мені в очі. — Я не знав, що ти все чула. Не знав, що Ленхарт використав цю ситуацію, щоб підібратись до Даріуса. Пробач мені за все.

— Припини, у нас ще буде вдосталь часу, щоб про це поговорити. Зараз не час й не місце.

—  Тобі не можна тут знаходитись, ти повинна піти. Він не повинен тебе тут бачити, — з останніх сил намагається мене прогнати, та я навіть слухати його не хочу. Як я можу піти, залишивши його у такому стані?! 

— Що він із тобою зробив? Я піду тільки разом із тобою!

— В будь-якому випадку вбити мене в нього не вийде.

— Керане, на тобі живого місця нема. — Окрім видимих пошкоджень на тілі, наче його били, помічаю сліди від укусів. 

— Ти повинна піти, — вкотре повторює, не зважаючи на мої заперечення. — Він скоро повернеться!

— І нехай! Я не дозволю Даріусу над тобою знущатись.

— Ти зможеш допомогти тільки, якщо знайдеш справжню картину. Я відчуваю, що вона в цьому будинку.

— Я тебе не залишу тут в такому стані. 

— Якщо він побачить тебе біля мене, в нас не залишиться жодного шансу. Тепер йди, я тебе благаю!  

 Повільно відходжу від нього й зі сльозами підіймаю ніж й сірники з якими сюди прийшла. Він має рацію, якщо мене тут побачить Даріус, допомогти нічим я вже не зможу. Кидаю ще один швидкоплинний погляд на Керана й вимикаю світло. Темрява поглинає його понівечене тіло, а я на ватяних ногах намагаюсь піднятись сходинками. Вийшовши на поверхню, поспішаю зняти із себе заплямований кров’ю светр. Доходжу до зали й з жахом помічаю Даріуса в його улюбленому кріслі. Відчуття приреченості захоплює в лічені секунди.