Марія Люта - Наречена для дракона, Марія Люта

Глава 16.2

Я озирнулася. До нашого столика наближався чоловік. Габріель назвав його Дарк – темний? Що ж, він повністю відповідав своєму прозвиську. Незнайомець був брюнетом, половину його обличчя закривала чорна маска. Одягнений він був також у все чорне: високі чоботи, коротка шкіряна куртка на кшталт такої, як носив і Ректор, плащ на одне плече. Хода у чоловіка теж була м'яка, як у тигра, або у Габріеля, або у Лея - всі вони одного поля ягоди.

 

- Командир, - чоловік шанобливо схилив голову, вітаючи Габріеля.

- Дарк, - Ректор кивнув головою. - Це...

- Леді Анна Сигізмундівна Чаус! Радий знайомству, - очі чоловіка сміялися, але маска все ще приховувала половину його обличчя, і це заважало цілісно сприймати співрозмовника. Тому в його присутності я почувалась не дуже  некомфортно.

- Схоже, я нині популярна, - сказала похмуро.

- Так і є, моя крихітко!

- Дарк, - тихо рикнув Габріель.

- Гаразд, не моя крихітка, - усміхнувся Дарк. - Повірте, я вже давно чув про вас.

- І тим незручніше зараз мені. Як я можу спілкуватися з вами, якщо не знаю вашого справжнього імені і навіть не бачу вашого обличчя.

- Ох, моя дорога...

- Дарк, - знову Ректор погрозливо.

Чоловік підняв руки і глянув на Габріеля:

- Містрес?

Габріель кивнув головою. Дарк знову звернувся до мене.

- Містрес Анно, не думаю, що моє ім'я про щось вам скаже, а обличчя... Це не найприємніше видовище для таких чарівних красунь.

 

Габріель зітхнув і закинув руки за голову. Язик Дарка був йому непідвладний. Я ж гадала, що пов'язує двох чоловіків: незнайомець поважав і підкорявся Габріелю, але водночас допускав багато вольностей, на які Ректор дивився крізь пальці. Схоже, що спочатку робочі чи службові відносини давно переросли в дружні. Цікаво, Дарк теж із Вірми?

 

- Ризикни, - Габріель  махнув чоловікові рукою. - Анна смілива, вона не з боязких чи гидливих.

- Ах так, адже наша прекрасна містрес - майбутній цілитель! - і чоловік зняв із себе маску.

 

Я в цей момент дивилася в його смішливі очі і мені здалося, що в них промайнула тінь смутку. Чоловік побоювався моєї можливої ​​реакції?

Я опустила погляд нижче і внутрішньо здригнулася, але мені вдалося зовні цього ніяк не видати.

 

Обличчя знайомого Габріеля було справді страшним. Вся його нижня частина була спотворена жахливим шрамом, наче від кислоти. Шкіра була тонка і натягнута, місцями синя, місцями - червона. Замість губ - лише чорні рубці, які не повністю прикривали зуби. Справді, видовище малоприємне і... дуже цікаве. У мене прямо руки засвербіли: хотілося відразу запустити діагност і з'ясувати глибину ураження, його етимологію, цілісність внутрішніх енергетичних потоків, дослідити ступінь некротизації тканини, і якщо, постаратися, то, можливо, вдасться визначити навіть незворотність процесів...

 

- Кхм-кхм, - смішок Габріеля вивів мене з цілительських фантазій. Я стрепенулась і глянула на Ректора: той зробив грізний вигляд, але погляд його при цьому був теплим, і, не побоюсь цього слова, ніжним. - Анно, ти пожираєш Дарка голодним поглядом. Залиш мені трохи, у мене до нього ще є розмова. Потім, можливо, він дозволить тобі оглянути свій шрам.

 

- Вона не злякалася, - сказав Дарк вражено, ні до кого безпосередньо не звертаючись. А потім повернувся до мене і схилив голову і сказав серйозно, - містрес Анно, для мене честь стати вашим пацієнтом. Ви вільні проводити на мені будь-які досліди, які побажаєте. Зараз же я змушений просити пробачити мені, але нам із лордом Габріелем треба поспілкуватися наодинці. Ми знайдемо собі окремий столик, можете і далі насолоджуватися вечором.

 

- Ні, що ви, я краще прогуляюсь коридором, - відразу схопилася я.

А Габріель одночасно зі мною запитав:

- У цьому є потреба? Хіба Анна не може бути присутньою?

Дарк відповів Ректорові:

- Так, Командире, цього разу новини винятково для тебе.

- Я буду недалеко... - втрутилася я. Мені дійсно дуже потрібно було в жіночу кімнату.

- Будь обережна, ми недовго, - вже навздогін кинув мені Габріель. А сам він ледве змахнув рукою, накриваючи їх із Дарком Пологом тиші. А потім - лише доля секунди, одне клацання пальців - і він повторив це ж заклинання, тільки задом наперед, і воно зникло! Ні, не зникло, звісно, ​​але стало невидимим. Дивовижно, це ж просто фантастика!

 

Я поволі дійшла до дамської кімнати: якомога довше розглядала себе в дзеркалі, вивчила плетіння осушувача рук, помилувалася нехитрими картинами на стінах - все, більше часу тут витратити нема на що. Довелося повертатися до загальної зали. Оглядати місцеві цікавинки зовсім не хотілося. Мені було тут незатишно, дискомфортно, хотілося якнайшвидше побачити Габріеля. Я повернулася до зали. За час моєї відсутності, здавалося, погляди завсідників елітарного клубу стали ще солодші, рухи розкутіші, сміх голосніший. Жінки, не таючись, сиділи на колінах у своїх кавалерів, ті ж відкрито лапали їх за найпотаємніші місця, багато пар цілувалися. То тут, то там, миготіли оголені ноги, груди... Всевидячий! І Габріель каже, що це не будинок розпусти?

 

Стоп, а що це за дивний звук? Цок-цок, цок-цок... Я озирнулася, шукаючи його джерело - та це та новомодна гра! Як же її? Теніс, здається. Так, точно – теніс. Тенісний столик стояв біля барної стійки, і я точно мала його побачити, коли ми входили, а побачивши - запам'ятати. Але я його не бачила...

 

З найгіршим передчуттям я пробралася в дальній кінець зали, де в тіні легкої ширми, що створювала видимість усамітнення, мали бути Габріель і Дарк. Але їх там не було.

 

Проклятий Урх, що відбувається!? Спокійно, Анно, всьому, напевно, є пояснення. Швидше за все тут кілька залів і я просто помилилася. Я уважніше подивилася на всі боки: он ті гобелени, фортепіано біля стіни, дзеркальна стеля - чи було все тут раніше? Я не знала. Я так була захоплена місцевою публікою, що на інтер'єр просто не звернула увагу. Але в тому залі точно були вікна, а в цьому їх не було, ніби він був розташований у підвальному приміщенні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍