Кадзуо Ісігуро - Похований велетень

цього хлопчину-сакса, наче прив’язаного козлика в пастці для вовків. Хоча він видається відважним юнаком, але залишатися тут беззбройним для нього вельми небезпечно. Хай він візьме свічку і стане там, у глибині кімнати. Тоді, якщо вам, добродію Акселю, вдасться якось підняти ґрати, — можливо, навіть із допомогою вашої люб’язної дружини, — чудовиську ніщо не заважатиме зайти всередину. Я припускаю, що воно відразу ж кинеться до хлопчика. Знаючи, куди побіжить чудовисько, я залишуся на місці й завдам йому удару мечем, коли воно пробігатиме повз мене. Ви підтримуєте такий план, пане?

— План — відчайдушний. Але я також боюся, що незабаром у цьому тунелі з’являться солдати. Тому спробуймо, сер, і нехай навіть нам із дружиною доведеться обом повиснути на цій мотузці, ми зробимо все, щоби підняти ґрати. Принцесо, поясни добродієві Едвіну наш план, і подивимося, чи він погодиться.

Та скидалося на те, що Едвін зрозумів стратегію сера Ґавейна без жодного слова. Узявши в лицаря свічку, хлопець відміряв на встеленій кістками підлозі десять великих кроків, поки знов опинився в темряві. Коли він повернувся, свічка трохи нижче від його обличчя майже не тремтіла, освітлюючи палахкі очі, які втупились у чудовисько за ґратами.

— Швиденько, принцесо, — сказав Аксель. — Вилізь мені на спину і спробуй схопити кінець мотузки. Бачиш? Он вона хитається.

Спочатку вони мало не перекинулися. Та потому використали колону як опору, й після ще кількох спроб Аксель почув слова Беатрис:

— Я її впіймала, Акселю. Відпусти мене — і вона потягнеться донизу разом зі мною. Лови мене, щоби я не гепнула на землю.

— Сер Гавейн, — тихо погукав Аксель, — сер, ви готові?

— Ми готові.

— Якщо чудовисько проскочить повз вас, то цього відважного хлопчика миттю спіткає смерть.

— Знаю, пане. Воно не проскочить.

— Повільно опускай мене вниз, Акселю. Якщо я повисну в повітрі, тримаючись за мотузку, схопися за мене і тягни донизу.

Аксель відпустив Беатрис, і на якусь мить вона повисла в повітрі: її ваги не вистачало, щоби підняти ґрати. На щастя, Аксель зумів ухопити вільну частину мотузки біля того місця, за яке трималася Беатрис, і вони потягнули разом. Спочатку не відбувалося нічого, та потому щось піддалось і ґрати, задрижавши, почали підніматись. Аксель тягнув далі й, не маючи можливості побачити результат, вигукнув:

— Сер, ґрати вже високо?

Настала пауза, після чого голос сера Ґавейна відповів:

— Пес дивиться в наш бік, і нас із ним уже нічого не розділяє.

Обернувшись, Аксель визирнув із-за колони саме вчасно, щоби побачити, як чудовисько кинулось уперед. Коли старий лицар замахнувся мечем, його обличчя в місячному сяйві здалося неймовірно переляканим, але було надто пізно, бо потвора вже проскочила повз нього і мчала просто до Едвіна.

Хлопчикові очі розширилися, та він не впустив свічки. Натомість відступив убік — наче з увічливості, — даючи чудовиську можливість проскочити повз нього. І, на Акселеве здивування, чудовисько саме так і зробило: воно побігло в темряву тунелю, з якого вони самі зовсім нещодавно вийшли.

— Я потримаю мотузку! — крикнув Аксель. — Біжіть за ворота! Рятуйтеся!

Та ні Беатрис, яка стояла поруч із ним, ані сер Гавейн, який уже опустив меча, не звернули уваги на Акселя. Навіть Едвін, здавалось, утратив інтерес до жахливого звіра, який щойно пробіг повз нього, та, без сумніву, міг повернутися будь-якої хвилини. Хлопчик, тримаючи свічку перед собою, підійшов туди, де стояв старий лицар, і разом вони вдивлялись у підлогу.

— Відпустіть ґрати, добродію Акселю, — сказав сер Гавейн, не підводячи очей. — Невдовзі ми знову їх піднімемо.

Аксель зрозумів, що старий лицар із хлопчиком зацікавлено розглядали щось, що рухалося на землі. Він опустив ґрати, а Беатрис промовила:

— Це щось страшне, Акселю, і я не маю жодного бажання на нього дивитись. Але ти піди поглянь, якщо хочеш, і скажеш мені, що там таке.

— Хіба чудовисько не побігло в тунель, принцесо?

— Частина чудовиська дійсно туди побігла, і я чула, як стихали кроки. Хутко, Акселю, піди подивися на той шматок звіра, який лежить біля лицаревих ніг.

Коли Аксель наблизився, сер Гавейн із Едвіном обоє здригнулися, наче виходячи з трансу. Вони відступили вбік, і в місячному світлі Аксель побачив голову звіра.

— Щелепи ніяк не заспокояться, — сказав сер Гавейн схвильованим голосом. — Я вже було подумав, чи не рубонути його ще раз мечем, але, боюся, це буде осквернення, яке може накликати на нас додаткові біди. Але я би так хотів, аби вони перестали рухатись.

І справді, важко було повірити, що відрубана голова не була жива. Вона лежала на боці, і її єдине видиме око поблискувало, наче якась морська істота. Щелепи ритмічно рухалися з непоясненною силою, і через те здавалося, що язик, який тріпався між зубами, жив власним життям.

— Ми ваші боржники, сер Гавейн, — сказав Аксель.

— Це лише пес, пане. Я радо би став на бій із чимось гіршим. Одначе наш хлопчина-сакс продемонстрував рідкісну відвагу, і я радий, що зумів прислужитися йому. А зараз нам потрібно поспішати, лишень обережно, бо хтозна, що відбувається над нами і чи не вичікує, бува, на нас поза межами цієї зали ще одне чудовисько.

За однією з колон вони помітили важіль і, прив’язавши до нього мотузку, швидко й легко підняли ворота. Залишивши голову чудовиська там, де вона впала, вони пройшли під опускними ґратами. Сер Гавейн знову був попереду, з мечем напоготові, а Едвін ішов останній. Друга зала мавзолею, за всіми ознаками, слугувала звірові лігвом: посеред старих кісток валялися порівняно свіжі скелети овець і оленів, а також різні чорні смердючі туші, проте наші мандрівники не могли розпізнати, кому ті могли належати. Потому всі, пригнувши голови та важко дихаючи, знову йшли звивистим коридором. Інших чудовиськ уже не зустріли, а відтак урешті-решт почули пташиний спів. Удалині з’явилася світла плямка, і, коли вони ввійшли в ліс, уже був ранній світанок.

Перебуваючи в якомусь заціпенінні, Аксель натрапив на скупчення коренів, які виступали з-під землі між двома великими деревами, й, узявши Беатрис за руку, допоміг їй сісти. Беатрис так задихалася, що не відразу змогла говорити, проте дуже швидко вона глянула вгору і сказала:

— Поруч зі мною ще є місце, муже мій. Якщо зараз ми у безпеці, то посидьмо трішки і подивімося, як гаснуть зорі. Я вдячна, що ми обоє живі-здорові та що той зловісний