Кадзуо Ісігуро - Похований велетень

Хіба один-єдиний лицар Артура міг убити стількох людей? — Він повернувся назад до ґрат і провів пальцем по одному з металевих стрижнів. — Одного разу, багато років тому, мені снився сон, що я вбиваю ворогів. То було вві сні й дуже давно. Ворогів були сотні — можливо, саме стільки, скільки лежить тут. Я все бився і бився... Просто безглуздий сон, але чомусь я досі його пам’ятаю. — Він зітхнув, а потому глянув на Беатрис. — Я навіть не знаю, що вам відповісти, пані. Я вчиняв лише те, що — гадав — буде приємним Господові. Як я міг здогадатися, наскільки почорніли душі тих мерзенних ченців? Ми з Горацієм приїхали до монастиря ще до заходу сонця, незадовго після вас, тому що тоді я вважав, що мені потрібно якнайшвидше поговорити з абатом. Потому я дізнався, що він задумав супроти вас лихе, і я вдав, що згоден. Я відкланявся, і вони всі повірили, що я поїхав. Але я залишив Горація в лісі й повернувся сюди пішки під покровом ночі. Не всі ченці думають однаково, дякувати Богові. Я знав, що добрий Джонас прийме мене. А дізнавшись від нього про злі абатові задуми, я попросив Нініана непомітно провести мене сюди, щоби змогти дочекатися вас. От прокляття! Хлопець знову за своє!

І дійсно, Едвін знову почав співати — вже не так голосно, як раніше, та зараз прибравши дивну позу: він схилився вперед, приклавши кулаки до скронь, і повільно рухався в темряві, наче, виконуючи танець, зображав якусь тварину.

— Хлопець, напевно, все ще не може оговтатися від того, що йому нещодавно довелося пережити, — сказав Аксель. — Просто диво, що він досі виявляв таку стійкість. Щойно ми опинимося далеко звідси, треба буде як слід про нього подбати. Але, сер Ґавейн, скажіть: чому ченці хочуть убити цю невинну дитинну?

— Хоч би що я казав абатові, він усе одно наполягав, що хлопця потрібно вбити. Тож я залишив Горація в лісі й повернувся тією самою дорогою...

— Сер Ґавейн, будь ласка, поясніть. Це все — через рану, якої йому завдав оґр? Але ж ці чоловіки — вчені мужі та християни.

— Хлопчик не має ніякої рани від оґра. На ньому — укус дракона. Коли вчора солдат підняв йому сорочку, я відразу все зрозумів. Хтозна, де він зустрів дракона, та це — точно драконів укус, і тепер у хлопчиковій крові визріватиме бажання поєднатися з драконкою. І, навпаки, будь-яку драконку, котра опиниться настільки близько, щоби відчути його запах, несамовито тягнутиме до нього. Саме тому панові Вістану так подобається цей його протеже, добродію. Вістан упевнений, що пан Едвін приведе його до Квериґ. І точнісінько через ту саму причину ченці зі солдатами хочуть цю дитину вбити. Дивіться: хлопчик перетворюється на справжнього дикуна!

— Що це за черепи, сер? — раптом запитала лицаря Беатрис. — Чому їх так багато? Може таке бути, що вони всі належали немовлятам? Деякі з них такі маленькі, що могли би поміститись у вашій долоні.

— Принцесо, не засмучуйся так. Це лише місце захоронення, от і все.

— На що це ви натякаєте, принцесо? Черепи немовлят? Я воював із чоловіками, з вельзевулами, з драконами. Та вбивати немовлят? Як ви смієте, пані?

Раптом Едвін, усе ще співаючи, пройшов повз них і, наблизившись до ґрат, притиснувся до решітки.

— Назад, хлопче! — наказав сер Ґавейн і схопив його за плечі. — Тут небезпечно. І годі вже виспівувати!

Едвін схопився за ґрати обома руками, і на якусь мить між ним і лицарем закипіла боротьба. Та раптом вони обоє її припинили й відступили від воріт. Беатрис, яка все ще стояла, пригорнувшись до Акселевих грудей, тихо зойкнула, та Акселеві у той момент не було нічого видно за Едвіном і сером Ґавейном. І раптом чудовисько стало на острівець місячного сяйва, й Аксель зміг його роздивитися.

— Господи, спаси, — сказала Беатрис. — Ця істота втекла зі самої Великої рівнини і тепер пронизує холодом усе навколо.

— Не хвилюйся, принцесо. Вона не зможе проламати цих ґрат.

Сер Гавейн, який відразу ж видобув із піхов меча, тихенько розсміявся.

— Усе не аж так погано, як я боявся, — сказав він і знову засміявся.

— Досить погано, сер, — сказав Аксель. — Судячи з вигляду чудовиська, воно цілком здатне проковтнути нас усіх: одного по одному.

Перед ними стояла величезна тварина, з якої наче здерли шкуру: сухожилля та суглоби вкривала туго натягнута непрозора мембрана, схожа на оболонку овечого шлунка. Стоячи в місячному сяйві, розмірами та формою чудовисько нагадувало бика, тільки з вовчою головою і темнішого відтінку, хоча виникало враження, що воно почорніло від вогню, а не завдяки природному кольору шерсті чи плоті. Чудовисько мало масивні щелепи й очі рептилії.

Сер Ґавейн усе ще сміявся сам до себе.

— Поки я спускався в цей темний тунель, моя розбурхана уява готувала мене до гіршого. Якось, пане, на болотах Думума мені довелося боротися з вовками, які мали голови потворних відьом! А на горі Кульвіч — із двоголовими оґрами, які блювали на мене кров’ю, не перериваючи свого бойового кличу! А зараз перед нами просто злий пес, лише трішки більших за звичні розмірів.

— Але він загороджує нам дорогу на волю, сер Ґавейн!

— Таки-так, ви маєте рацію. Тому ми можемо повитріщатися на нього годину-дві, поки в тунель у нас за спиною спустяться солдати. Або ж піднімемо ворота і боротимемося з ним.

— Я схиляюся до думки, що наш недруг більш небезпечний, аніж розлючений пес, сер Ґавейн. Тому прошу вас не видавати бажане за дійсне.

— Я старий чоловік, пане, і минуло багато років, відколи я востаннє замахувався цим мечем у пориві люті. Проте я все-таки добре вишколений лицар, і якщо це чудовисько земне, то я його переможу.

— Подивись, Акселю, — сказала Беатрис, — воно не відриває погляду від пана Едвіна.

Едвін, тепер навдивовижу спокійний, походжав то ліворуч, то праворуч, постійно озираючись на чудовисько, яке ні на мить не відводило від нього очей.

— Цьому псові потрібен хлопчик, — задумано сказав сер Ґавейн. — Можливо, що цей монстр — драконяче поріддя.

— Хоч яка там його природа, — сказав Аксель, — а воно вичікує нашого наступного кроку напрочуд терпляче.

— Ось що я пропоную, друзі, — сказав сер Ґавейн. — Мені геть не хочеться використовувати