Софі Бріджертон - Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон

Змінивши тактику, бос накрив мої пальці на стеблині своїми, й підштовхнув троянду до мого лиця.

— Ти мала іншу. Кращу. Та її ти також відкинула.

Оксамит пелюсток полоскотав кінчик носа. Я ледь стрималася, щоб не чхнути.

— Оце так ти вмієш програвати? — ущипливо вточнила я.

Червона пуп’янка окреслила мою вилицю, потім торкнулася рота. Звісно я колись притискала до вуст квіти, я навіть якось на вдачу зжерла бузок та конюшину, але це відчуття, коли квіткою керувала не я, було новим, дивним, хвилюючим. Приємним.

Пелюстки пестили мої губи, збуджували, змушували, затамувавши подих, мочати — цього Тоні і добивався.

— А я усе згадую ту ніч, piccina. Не можу викинути з голови дещо.

Від його погляду, прикутого до мене, до троянди, ніде було сховатися. Я намагалась не думати, що саме він уявляє зараз замість тої оксамитової маківки: свої вуста чи дещо інше. Та знала напевно — ця забава зайде дуже й дуже далеко, якщо вчасно не зупинитися. Тоні винахідливий вилупок. А отих лагідних, ледь відчутних доторків десь нижче, якщо вони ще й змішаються з його цілунками, я не винесу. Я мала не дозволити йому розійтися, я мала схаменутися якнайшвидше.

— Тож скажи мені, любонько, якби я запропонував тобі одружитися тоді, тієї ночі, якою була б відповідь? — я похитала головою й пробелькотіла невиразно через троянду, щоб він йшов до дідька. — Якби я справді підійшов до справи з усією своєю спритністю? Я ж підступна тварюка, від мене можна очікувати будь-чого. Якби я дочекався, коли ти остаточно втратиш контроль? А ти втрачала його, Бессі, я знаю це. Я відчував, коли кусав твої вишневі губи, коли шепотів, яка ти спрагла й невситима, коли входив в тебе знову і знову, змушуючи стогнати, змушуючи кричати піді мною й благати не зупинятися, — Соретті зробив паузу й нарешті вхопив мій погляд темними очима. — Коли я питав, чи хочеш ти ще, що ти відповідала мені?

Так.

Це коротке паскудне слово тепер висіло між нами, отруївши повітря.

А Соретті просто відступив на крок назад. Він домігся, чого прагнув, безперечно. Не тільки розплавив знову мою витримку, а й продемонстрував, що міг утнути, показав мені, який карт-бланш мав на руках, та не скористався ним.

— Ти жахливий, Соретті! — просичала я, ще не оговтавшись як слід.

— Так, і що? — вишкірившись, стенув він плечима.

Тоні ще раз поглянув на мене і, мабуть, вирішив не втрачати такої нагоди, тому схилився назад, знову знищуючи відстань між нами.

Ось тут я встигла зорієнтуватися вчасно.

Тому його ніс потонув в червоних пелюстках, котрі, напевно, лишили весь свій п’янкий аромат в мене на губах.

— Моя матуся прописала б тобі обряд екзорцизму.

Бос глипнув на мене і за мить розреготався. Гучно, з насолодою, струшуючись всім тілом. Дивно, та мені здалося, це його перші справжні веселощі за останні кілька днів. Тож Тоні справді сумував за мною? Тому не відпускав мене, не намагався замінити чи забути, судячи з розгардіяшу, що так і лишився у вітальні? Він би не запросив когось до себе в цей хаос.

До речі, про нього.

— У вітальні не завадило б навести лад.

І волонтерити мені не всміхалося. Хоч це усе ще мої обов’язки.

— Ти так вважаєш? — Соретті досі шкірився. Невже він думає, я аж настільки здалеку зайшла перед заявою, що він переконав мене зостатися?

— Так, якщо тільки це не інсталяція під назвою «Наслідки твоїх тупих вчинків й химерних безсердечних планів».

— А ти знаєшся на сучасному мистецтві, — взагалі-то анітрохи. На класичному також. — Я намагався трохи прибрати, та щось пішло не так.

Бос розкрив долоні. Тільки зараз я побачила, що пальці в нього в дрібних неглибоких порізах від друзок. Гаразд, таке він удати не міг.

— Господи, яка ж ти ходяча халепа, Соретті! — видихнула я й похитала головою.

Бажання узяти його за руку й приголубити трохи виявилося вдивовижу сильним. Аж нестерпним. Тому я дужче вчепилася в бідолашну квітку.

Між нами запала тиша, сповнена розумінням, що ми так нічого й не вирішили, кожен лишившись при своєму.

Схоже, Тоні думав про те ж саме.

— Я не вмію отого, тобі це добре відомо.

— Отого? — вигнула я брову.

Прибирати? Поводитись по-людськи? Не зводити все до ліжка? На жаль, забагато «отого», до чого Соретті не має хисту, я могла навести за приклад.

— Секс або їжа… — нагадав бос. — Ну, тепер ще можна справді додати діаманти до цього списку, та особисто я вважаю їх невдачею, — він вчергове сумно глипнув на браслет. — Лишилось спробувати нагодувати тебе.

Я ледь втрималася, щоб не вточнити, чим саме, бо він і це здатен звести до непристойностей.

— А якщо я не хочу ні того, ні іншого? Що тоді? Ти здасися? Чи ні? На що ти підеш, щоб вмовити мене лишитися?

Це був не тільки виклик, а й такий собі еквівалент питання чи дійсно я йому припала до душі.

Гірко визнавати, та мені потрібне це місце, принаймні поки я не підшукаю нічого кращого самотужки. Якщо Летті справді не може нічого запропонувати мені, вибір можливостей в мене обмежений.

Про те, що мені потрібен ще й Тоні, я воліла не думати.

— На будь-що. В межах розумного, — додав він і сам посміхнувся від того, що це не мало нічого спільного з відчайдушністю.

Взагалі-то, якщо змусити Соретті триматися якнайдалі від мене, не залицятися до мене, перемкнутися на іншу, звісно, лояльну до покоївок в білизні, все буде більш-менш терпимо. Вже без ідилії, та принаймні з дахом над головою і змогою влаштуватись кудись.

У тій самій голові почав вимальовуватись такий-сякий план.

— Гаразд, я подумаю над цим.
— І все? — скривився Тоні. — Ні, серденько, так не піде. Мені потрібні гарантії. Такі, як в діловій угоді.

У карих очах засвітився той самій вогник завзяття, з яким він видобував гроші з повітря та сліз.

— Твої умови? — відкинувши нарешті троянду назад на постіль, відчувши, що починається справжня розмова, я схрестила руки на грудях, прикидаючись, ніби я оті його угоди укладаю кожен день.