Софі Бріджертон - Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон

Мовчи, заради Бога, мовчи, бо я тобі ще панду не до кінця пробачила!

— А ще я жива згадка того, як збідніла твоя колекція вина.

Ну, якщо ми вже почали обмінюватися «лестощами»…

Так, я навмисно натиснула на ту мозоляку, що ще боліла. І зроблю це знову, якщо знадобиться, хоч приємно мені від цього й не було.

Погляд темних очей похмурнішав. Влучно!

Та Тоні вміє дивувати, якщо чогось прагне.

— Я готовий витрачати гроші на тебе, Бессі. Я оплатив твою уніформу, — ще б пак, це ж через тебе я маю її носити! — твій одяг і твоє товариство для поїздки в родинне гніздечко, — так-так, і змовчав, що це компенсація за здибанку з Джаспером! — і свою помилку також, — бос вказав на браслет. — Вважатимемо це витратами на дозвілля.

Ось в цей момент я остаточно нашорошилася. До останньої хвилини я була певна, що за тортури з вином буду розплачуватись навколішки, вилизуючи брудну підлогу вітальні, а мене з голови до ніг залили медом, а я ж навіть не в спа. Десь тут схований якийсь підступ!

— А ще я відмовилась вийти за тебе.

Це вже напевне виштовхне його з рівноваги на тонкий лід.

— Переживу, — приголубливим сумирним голосочком, що скидався на патоку, проспівав Соретті. — Формально я й пропозицію тобі не робив. Я бізнесмен, Бессі, я вмію програвати.

Попався. Це була відверта брехня.

— Не вмієш, — похитала я головою.
— Так, не вмію, — зразу погодився він. — Та от про що я думаю, Бессі-любонько…

У тому, що відбулося далі, я могла звинуватити грім, що прокотився вулицею та його ж ніхто не вмикав за дорученням Тоні саме в мить, коли це було конче необхідно тому хитрому вилупку. Ну, тільки якщо він не дав хабаря Торові…

Соретті вишукував нагоду, він її отримав, він нею скористався.

Я відволіклася лише на мить. Блимнуло світло, я озирнулася до вікна, побоюючись, що негода скінчиться блекаутом — у Нью-Йорку вони трапляються, — а Тоні рвонув в мій бік. Просунув пальці під пояс моїх джинсів, ніби має на це право, та смикнув мене до себе. І я опинилась в полоні. В його владі.

— Гадаєш, так мені буде легше прочитати твої думки? — сердито спитала я. Щоб Соретті не помітив, не відчув, як збилося моє дихання, як серце почало калатати, а шкірою пробігли сироти.

Я пахла дощем та кавою, а він, як мені здавалося, мав би смердіти. Аж ні, я вчувала деревину та сіль, і цей аромат зігрівав мене. Мабуть, дужче ніж мав би. Зараз, після розмови з Летті, знаючи, що в майбутньому буде скрутно, я раптом відчула такий відчай і втому, відчула себе не самотньою, проте нічийною.

А Тоні був поруч. Аж занадто. Його тепле дихання розтікалося моєю шиєю. А пальці, що й досі притискалися до живота, змушували зосередитись лише на них, змушували ледь не прагнути, щоб вони зненацька почали подорожувати моїм тілом. Як вже робили. 

Соретті мав рацію — та ніч завжди стоятиме між нами.

Та кидатися босу на шию я не збиралася.

Навпаки, я спробувала відсахнутись, але Тоні не відпустив мене ані на крок від себе. Тримав навіть міцніше.

— Так мені буде цікавіше розповідати про них, — промуркотів він, навмисно ігноруючи моє зніяковіння. Та принаймні не тішачись з нього. Поки що.

— Навіть не спитав, чи хочу я слухати. Типовий Соретті, — закотила я очі. Я й далі пручалася, проте тепер лише вголос.

— Ти тремтиш, piccina. Змерзла? — пропустивши повз вуха моє зауваження, натомість турботливо поцікавився він. — Може, ну його ті балачки, та гайнемо в душ?

Вільною рукою Тоні прибрав мокрі пасма, що прилипли до мого обличчя, — звісно ж погладивши мене пучками по щоці, щоб шкіру підсвітив рум’янець, — й заправив їх за вушко.

— Разом?
— Авжеж. Мені не завадить помитися, як ти помітила, тобі — зігрітися. Сховаємось від цілого світу, від зливи, у ванній…

— Голі, — докінчила я за нього.
— Це загальноприйнятий дрескод для ванної, хіба ні? — захихотів бос.

— Нізащо, — відмовилась я, зібравши усю твердість, якої в мене залишилось обмаль, поки я від його близькості не перетворилася на желе. Згадала, що не можна дивитись йому в очі, в ті вугільні гіпнотичні прірви, що одразу ж поглинуть мене, й зосередилась на троянді. Пелюстки ледь тріпотіли від мого напруженого віддиху.

Я мала б наказати Соретті відпустити мене, мала б вимагати цього понад усе, та поки мовчала, дозволяючи йому гратися в кота і мишу. Може, щоб остаточно згадати і вже ніколи не забувати, яка він підступна хтива тварюка. Чи мені просто подобалось, мені лестило, як він зі шкури пнеться, щоб звабити мене знову. В будь-якому разі це була небезпечна гра.

— Ти ж змокла до останньої нитки, Ліззі. Як я можу полишити тебе в такому стані?

І чому мені здалося, що казав він не про весь мій одяг, а лише про одненьку його спідню частину?

О так, як хижак, який на відстані відчуває кров та страх своєї жертви, Тоні відчував моє збентеження й збудження.

— Я як раз збиралась перевдягнутися. Ти завадив мені й зараз заважаєш, — закопилила я губи.

— От! Ти б роздягнулася й без мене! — розуміючи, що я поки не валюся від нападу бажання у його обійми, Соретті, скотиняка така, забарвив голос акцентом. І вже з ним проказав найспокусливішим тоном, який тільки мав у своєму арсеналі: — Я не торкнуся тебе, поки ти сама цього не попросиш, любонько, обіцяю.

А мав він на увазі, що я таки попрошу.

Я навіть уявила це, уявила так реально, як і тоді, в примірочній, що жахнулася: мою спину обпікають холодні кахлі, уся кімната потопає в парі, що глушить скрики, і Тоні, який, тримаючи мене під стегна, дражниться, карає мене, повільно зводячи з розуму, аж поки сам не втрачає контроль.

Частина мене вже хотіла зривати з тіла одяг, яким би ганебним не було це відчуття. Сподіваюся, перемога розуму над інстинктами його зітре на порох.

— Не надто вже щедра пропозиція, тому я відмовлюся.

Соретті спантеличився. Усього на мить. його розгублений погляд — ще б пак, я ж досі демонструвала дива витримки, нехай і з надзусиллям! — ковзнув по моєму обличчю, потім зупинився на квітці.